Кант і трансцендентальна філософія

Федорченко Юрій

Рецензія

“Повнота Кантової таблиці суджень”

(друге видання, 1948)

Метафізична дедукція категорій лежить в площині побудови двох таблиць: таблиці суджень і таблиці категорій. І хоча мета метафізичної дедукції полягає в обґрунтуванні повноти таблиці категорій, все ж певна “першість” при проведенні метафізичної дедукції належить таблиці суджень, адже саме вона, згідно Канта, виконує функцію керівництва для відкриття таблиці категорій. Врешті-решт і сам принцип для отримання повної таблиці чистих понять розсудку реалізується через побудову саме таблиці суджень. То ж не дивно, що до питання повноти кантівської таблиці суджень у сучасних дослідженнях прикута не менша увага, а то і більша, ніж до питання повноти кантівської таблиці категорій. Основоположним дослідженням у даному питанні є робота Клауса Райха “Повнота кантівської таблиці суджень”. Дане дослідження вперше було опубліковано в 1932 році (1948 – 2 видання, 1986 – 3 видання). Робота Райха, обсяг якої менший ста сторінок, давно стала класичною в кантознавстві. Кожен, хто лише починає говорити про кантівську таблицю суджень, вважає за потрібне визначитися у власному відношенні чи розумінні позиції Райха в цьому питанні. Більш того можна сміливо, говорячи про дослідження питання про повноту кантівської таблиці суджень, виокремлювати два періоди таких досліджень: до і після появи роботи Райха.

У своєму дослідженні Райх виходить з того, що відповідь щодо обґрунтування повноти таблиці суджень, а відповідно і чотирьох титулів кантівської таблиці суджень, слід шукати у контексті аналізу визначення судження. Чотири титули таблиці суджень відповідають тій дефініції судження, яку пропонує Райх: “Судження є об’єктивно значимим (звідси модальність Ф.Ю.) відношенням (звідси відношення Ф.Ю.) уявлень, які як аналітичні основи пізнання (звідси кількість) є частковими уявленнями (звідси якість)” [Reich S. 88]. Така дефініція спирається на кантівське визначення логічної форми судження, яке міститься в заголовку § 19 “Аналітики понять”, а саме: “Логічна форма всіх суджень полягає в об’єктивній єдності апперцепції понять, які в них (судженнях) містяться.” Дане положення можна інтерпретувати наступним чином: існує стільки первісних логічних форм судження, скільки існує способів об’єктивної єдності апперцепції понять, які містяться в судженнях.

Саме спираючись на свою дефініцію судження, Райх прагне дати відповідь щодо чотирьох титулів таблиці форм судження та відповідно форм (моментів) судження. У Райха доведення повноти титулів таблиці судження і доведення повноти всіх моментів такої таблиці тісно пов’язані.

Спроба отримання форм судження на основі визначення судження не є власне суто новацією Райха. Гегель може вважатися попередником Райха на цьому шляху чи принаймні тим, хто суттєво міг вплинути на позицію Райха. Для обох послідовність або процес визначення судження є одночасно і процесом отримання всіх форм (Райх) чи видів судження (Гегель). В “Малій логіці” Гегеля ми знаходимо наступне положення: “Тільки пізнання послідовного визначення судження дає зв'язок і смисл тому, що прийнято подавати у логіці як види судження” [Hegel. En. ph. W. B.1. §171].

Райх дає своє визначення судження не на початку свого дослідження, а наприкінці, тобто він отримує дефініцію судження в результаті свого дослідження. Власне в дефініції судження, яку пропонує Райх, ми можемо виокремити коротке і повне визначення. Згідно короткого визначення, судження є об’єктивно значимим відношенням уявлень. Повне визначення включає в себе коротке визначення та роз’яснення щодо характеру відношення уявлень. Райх, пояснюючи якого саме характеру є таке відношення, тим самим вводить якість і кількість як неодмінні складові судження. Пояснення Райха, яке стосується доказу повноти титулів судження, передбачає роз’яснення форми поняття як такого, яка, згідно Райха, полягає в тому, що “поняття є Teilvorstellung als analytischer Erkenntnisgrund” [Reich, S. 88]. Всі поняття як conceptus communes є “ознаками”, точніше кажучи частковими уявленнями (Teilvorstellungen), які як такі складають аналітичну “основу пізнання” (analytischer Erkenntnisgrund) [Reich, S. 37]. “Форма поняття виникає аналітично, відповідно специфічна єдність уявлень, яка в поняті як такому мислиться, є “аналітичною єдністю” [Reich, S. 34].

А як щодо форми судження?! Чи є вона також аналітичною, особливо якщо брати до уваги положення шостого абзацу §10 “Аналітики понять”? Райх докладає багато зусиль з тим, щоб показати, що немає підстав у Канта розглядати логічну форму судження як аналітичну єдність. Питання про природу логічної форми судження є фактично провідною темою першої глави роботи Райха та предметом заочної дискусії автора з його попередниками.

Під логічною формою судження Райх розуміє єдність даних уявлень у судженні як такому [S.15], відрізняючи при цьому функцію єдності поміж наших уявлень від “функції єдності [даних уявлень Ф.Ю.] в судженнях [S.17]. Разом з тим саму кантівську таблицю суджень Райх розглядає як таблицю форм судження, яка водночас повинна показати елементарні функції розсудку взагалі [S.7]. Тим самим Райх нібито інтерпретує передостаннє положення першої секції “Трансцендентального керівництва для відкриття…” [B94], в якому Кант зазначає, що “всі функції розсудку можна віднайти, якщо повністю показати функції єдності в судженні”.

Райх розглядає аналітичну єдність як засіб, через який розсудок продукує логічну форму судження, тобто аналітична єдність є, згідно Райха, засобом розсудку, а логічна форма судження є продуктом розсудку. І в цьому зв’язку Райх ставить питання: як аналітична єдність як засіб розсудку відноситься до логічної форми судження як продукту розсудку? [S.14]

Райх розводить аналітичну і об’єктивну єдність і, по суті, ідентифікує логічну форму судження з об’єктивною єдністю...

В основі дефініції судження у Райха лежить розуміння судження як “об’єктивно значимого відношення в поняттях завдяки аналітичній єдності” [Reich, S. 88]. “Об’єктивна значимість відношення понять була нашою кардинальною посилкою” [Reich, S. 49]. Власне об’єктивну значимість відношення понять ми можемо розуміти в той спосіб, що відношення понять у судженні є конститутивним щодо предмета судження. Об’єктивна значимість відношення понять мислиться під кутом зору аналітичної єдності відношення понять. Однак сама форма судження, незалежно від того йдеться про аналітичне чи синтетичне судження, не є аналітичною. Про аналітичність чи синтетичність судження ми можемо говорити у Канта, виключно, стосовно змісту, а не форми судження [Порів. Кант Пролегомени §2 а)].

Райх виходить з того, що вказаний в дефініції судження “modus formalis” (модальність) судження є ключом до всіх інших моментів судження [Reich, 87-88]. Модальність судження, згідно Райха, має нібито відкривати інші моменти судження, а відповідно всі можливі титули судження, під якими представлені всі моменти судження [Reich, 88]. Така позиція Райха може видатися прогегелівською. В “Малій логіці” Гегеля читаємо наступне: “Різні судження слід розглядати як такі, що з необхідністю слідують одне з іншого” [Hegel. En. ph. W. B.1. §171].

Райх наголошує на тому, що він рухається у зустрічному напрямку стосовно “Критики чистого розуму”, тобто якщо в “Критиці чистого розуму” має місце синтетичний спосіб дослідження, то Райх використовує аналітичний. Таблиця суджень, яку Райх отримує, починається з модальності і завершується кількістю судження, що відповідає, як вважає Райх, аналітичному способу дослідження.

Якщо порівнювати Райха і Гегеля, то слід відзначити, що черговість, з якою Райх рухається від одного класу суджень (групи суджень) до іншого, суттєво відрізняє його позицію від позиції Гегеля. Адже Гегель рухається в зворотному напрямку, хоча і починає не з суджень кількості, а з суджень якості, а далі він рухається через судження рефлексії (кількості) і судження необхідності (відношення) до судження поняття (модальності). Для Гегеля такий поступовий рух від одного судження до іншого є послідовним визначенням поняття, адже саме судження є визначеним поняттям [Hegel. En. ph. W. B.1. §171]. “Акт судження … є актом визначення поняття, а послідовний перехід судження до різних видів судження є послідовним визначенням поняття.” [Hegel. Wissenschaft der Logik. T.2 Die subjektive Logik oder Lehre von Begriff. Zweites Kapitel. Das Urteil].

У Райха відкриття модальності судження експлікує спочатку відношення судження, а потім якість та відповідно кількість судження. Однак постає два питання: наскільки очевидною є така експлікація та в чому власне полягає аналітичність дослідження Райха?

Нам видається, що аналітичність дослідження, на яку вказує Райх, полягає в тому, що обґрунтування таблиці форм судження досягається саме на шляху аналізу того визначення логічної форми судження, яке міститься в § 19 “Аналітики понять” “Критики чистого розуму”, та власне тієї дефініції судження, яку пропонує сам Райх. Відповідно, перше, на що натрапляє Райх в такому аналізі дефініції судження, і є саме модальність судження, або як називає ще сам Райх “modus formalis”. Однак Райх власне не міг, натрапивши на модальність судження, не натрапити відразу на відношення в судженні, тобто слід говорити саме про модальність відношення в судженні як щось неподільне. Подекуди в тексті Райха помітно, що він бере за вихідний момент аналізу не модальність, а саме відношення, в чому власне не має нічого дивного. В контексті цього стає зрозумілим підкреслення Райхом у дефініції судження модальності відношення; модальність і відношення судження є взаємопов’язаними. Власне таке підкреслення модальності судження як вихідного моменту при аналізі дефініції судження носить методологічний характер, а саме вся дефініція судження аналізується під кутом зору модальності, “modus formalis”.

Відповідаючи на питання стосовно очевидності експлікації з модальності судження всіх інших титулів і моментів (форм)судження, насамперед, слід зазначити, що не йдеться про виведення з моментів модальності інших моментів. Йдеться про те, що всі титули і моменти судження встановлюються і в цьому розумінні есплікуються з дефініції судження з точки зору модальності судження. Тобто всі моменти судження есплікуються не з моментів модальності, а з дефініції судження, яка розглядається з точки зору модальності. І саме в цьому розумінні ми можемо говорити, що саме модальність експлікує всі титули і моменти судження, іншими словами “з модальності судження починається логічна рефлексія щодо судження як такого” [Reich, S.59].

Модальність і відношення визначають in den dadurch bezeichneten Rucksichten (“Inhalt” und “Umfang” des Begriffs) логічне місце якості і кількості судження [Reich, S.88]. Якщо взяти до уваги, що судження є об’єктивно значимим відношенням у поняттях чи між поняттями завдяки аналітичній єдності, то якість і кількість слідують у судженні як його необхідні складові. Саме тут акцентується увага на тому, що відношення має місце саме в поняттях. Тобто якість і кількість у судженні стосуються саме характеристики відношення між поняттями в судженні. Саме визнання останнього дозволяє Райху вводити якість і кількість як необхідні складові судження, а відповідно обґрунтовувати форми судження за якістю та кількістю.

Форми судження за якістю та кількістю у Райха виводяться лише на основі судження відношення. В такому разі, мабуть, ми маємо говорити про два рівні експлікації дефініції судження, на першому рівні відбувається експлікація модальності і відношення в судженні, на другому – якості і кількості в судженні. Це, до певної міри, робить форми судження нерівнозначними в таблиці суджень. У цьому можна побачити можливий вплив Гегеля, згідно якого “різні судження слід розглядати не як такі, що стоять поряд одне з одним та володіють однаковою цінністю, а навпаки як послідовний ряд щаблів, різниця між якими залежить від логічного значення предиката.” [Hegel. En. ph. W. B.1. §171]. В цьому контексті слід зауважити, що на спробу Райха обґрунтувати повноту кантівської таблиці суджень найбільше вплинув, як нам видається, та не визнається експліцитно самим Райхом, саме Гегель; не випадково майже на самому початку роботи Райха [Reich, S.7] ми зустрічаємо саме зауваження Гегеля щодо кантівських таблиць.

Яким є відношення понять у судженні? Через що воно виражається? На ці питання у Райха не важко знайти відповідь. Це є відношення між змістом і обсягом понять. “Аналітична єдність у відношенні даних понять полягає у визначеності їх відношення над і підпорядкування, що характеризується згідно обсягу і змісту понять” [Reich, S.53].

Здійснити аналіз дефініції судження з метою отримання всіх можливих форм судження означає вичерпати можливі способи зв’язку, відношення між поняттями, однак це вже стосується не стільки до титулів форм судження, скільки до самих форм судження, або, як говорить Райх, моментів судження. Ось це “вичерпування” дефініції судження як мета аналітичної експлікації судження відповідає духу не лише дослідження Райха, але й кантівським мотивам, які притаманні його метафізичній дедукції. У Канта і Райха ми навіть можемо знайти аналогічні висловлювання. Кант: “…бо розсудок є повністю вичерпаним через ці функції” (denn der Verstand ist durch gedachte Funktionen erchopft) [Каnt, B105]. Райх: “Разом з тим є вичерпаною дефініція судження:” (Damit ist die Definition des Urteils erschopft:) [Reich, 88]. Такі порівняння та аналогії нам дозволяє здійснювати та обставина, що Кант фактично зводить розсудок до спроможності виносити судження [Каnt, B94], а відповідно вичерпати розсудок через його функції та вичерпати судження через його форми, які імпліцитно містяться в дефініції судження, є, по суті, одним і тим же. Ми так стверджуємо тому, що функції розсудку, під якими ми і розуміємо категорії, відповідають формам судження, тобто певна функція розсудку як категорія відповідає певній формі судження. Це власне суто прокантівська позиція.

У Райха має місце своєрідна перевага (Vorrang) модальності і відношення судження перед якістю і кількістю судження. Вона полягає в тому, що відношення вже передбачає модальність (відношення у судженні завжди є модальним), а якість і кількість судження передбачають відношення у судженні. Тому Райх обґрунтовуючи таблицю суджень, починає з модальності судження і закінчує кількістю судження. В цьому відношенні міркування Райха нам видаються слушними. Дійсно, через модальність судження стає зрозумілим саме відношення в судженні, тобто характер такого відношення. Категоричне судження передбачає, що воно є проблематичним, гіпотетичність судження вказує на його ассерторичність, а диз’юнктивне судження вказує на те, що воно одночасно є аподиктичним. Диз’юнктивне судження за визначенням не може бути проблематичним.