Контакти: fedorchenko_jura@ukr.net

Персональний сайт Юрія Федорченка

Відгук
на автореферат дисертації
Секунданта Сергія Григоровича
“Нормативно-критичні підстави епістемології Г. В. Ляйбніца”
на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук
за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії

Філософію Ляйбніца спіткала особлива доля, вона сприймалася і продовжує сприйматися далеко не завжди адекватно, іноді її значення перебільшували, як у випадку з переоцінкою залежності філософії Вольфа від Ляйбніца, іноді недооцінювали. Доволі важко визначити головну філософську працю Ляйбніца. Важлива полемічна праця Ляйбніца (Nouveaux essais sur l’entendement humain…), яку можна було б умовно позначити як таку, що стосувалася його теорії пізнання, так і не була надрукована за життя Ляйбніца. А коли вона вийшла з друку (1765 р.) французькою мовою, то вона вже не могла відіграти тієї ролі, яку б вона відіграла в тому разі, якщо б вона вийшла з друку латиною хоча б на кілька десятків років раніше.

В останні двісті років німецька філософія XVII- XVIII століття до Канта фактично залишалася поза належною увагою дослідників. Її недооцінка та неврахування її впливу на становлення філософії Канта сьогодні вже є очевидними. Кант нібито затьмарював собою попередню німецьку філософію: німецькомовну, латиномовну та франкомовну. Ми можемо говорити сьогодні про формування програми дослідження німецької філософії кінця XVII – XVIII століття до Канта, і в такій програмі дослідженню філософії Ляйбніца, зокрема дослідженню його теорії пізнання, буде належати особливе місце. Результатом реалізації такої програми може стати докорінне переосмислення європейської філософії кінця XVII – XVIII століття.

Дослідження Сергія Секунданта може зайняти своє поважне місце не лише у вітчизняній, а й в загальноєвропейській традиції історико-філософських досліджень. Дане дослідження становить собою доволі сміливу спробу не просто переосмислити теорію пізнання Ляйбніца, виокремлюючи при цьому гносеологію та епістемологію Ляйбніца, а й формування особливого типу історико-філософського дослідження. На жаль, сам дисертант не акцентує на останньому належним чином своєї уваги. Відповідальність за це ми можемо покласти лише на скромність дисертанта.

Сергій Секундант протиставляє критичний проект Ляйбніца іншим критичним проектам, зокрема критичному проекту Канта. Навіть там, де дисертант, говорячи про теорію пізнання Ляйбніца, не згадує про інших філософів, відчувається полемічність викладення матеріалу, що, власне кажучи, відповідає духу філософії та постаті Ляйбніца. Дисертанту нібито вдалося перейнятися самим духом філософії Ляйбніца в своєму дослідженні. Дисертант говорить нібито від імені Ляйбніца не лише з попередниками та сучасниками останнього, а й нащадками Ляйбніца. І головне, здається, Сергію Секунданту успішно вдається це робити.

Власне кажучи, робота Сергія Секунданта змушує поставити питання про саму можливість гносеології та епістемології у Ляйбніца. Завжди існує ймовірність того, що квазі-гносеологічні та квазі-епістемологічні міркування філософа можуть розглядатися як гносеологія чи епістемологія останнього. Дисертант доволі сміливо говорить про епістемологію як певну концепцію у Ляйбніца, мова йде про “систематичне уявлення про епістемологію Ляйбніца”. Однак постає питання, наскільки виправданими є подібні очікування? І це навіть за умови, що можна виявити епістемологічні уявлення Ляйбніца. В цьому контексті можна також для порівняння говорити про логічні погляди Ляйбніца. Так, не можна не звернути уваги на висловлювання дисертанта про Кантове та Ляйбніцове сприйняття логіки як завершеного проекту. Дисертант стверджує, що Ляйбніц і Кант по-різному оцінювали логіку як завершений проект. Так, дисертант стверджує, що Кант вважав логіку завершеною, а Ляйбніц вважав, що логіка потребує реформування. Не заперечуючи, по-суті, такої оцінки, все ж варто зазначити, що за такої оцінки може не братися до уваги те, що Ляйбніц і Кант об’єктивно мали справу з різними рівнями концептуального осмислення логіки як такої. Не випадково Канту, можливо і не зовсім справедливо, приписують введення самого поняття формальна логіка. Кант був нащадком унікального досвіду осмислення феномену логіки в німецькій логіко-філософській традиції XVIII століття. Такої можливості був позбавлений певною мірою Ляйбніц. Тому висловлювання щодо даного питання вже повинно виходити з відповіді на питання: а чи тотожним було розуміння феномену логіки у Канта та Ляйбніца? Коли ми в контексті аналізу філософських творів певної історичної доби говоримо про такі концептуальні поняття, як логіка, гносеологія, епістемологія, то ми маємо виходити з врахування рівня концептуального осмислення відповідного феномену у відповідному історичному часі. І справа, звісно, не лише у правомірності використання того чи іншого поняття при аналізі того чи іншого філософського вчення, яке є, звісно, завжди дитям свого часу.

Наскільки автору вдалося обґрунтувати саму можливість гносеології та епістемології у Ляйбніца можна судити лише з тексту дисертації, однак сам автореферат дає оптимістичну надію. Як видається, автор демонструє в авторефераті можливість обґрунтування такої можливості, нібито пропонуючи пересвідчитися в цьому вже в тексті самої дисертації. Разом з тим при розрізненні гносеології та епістемології автор пропонує бачення гносеології, яке наближає останню до психології пізнання, а саме автор стверджує, що “гносеологію цікавить сам процес перебігу пізнання”. Остання теза викликає питання: наскільки дисертант розрізняє гносеологію та психологію пізнання? Гносеологія як така, як видається, не цікавиться взагалі процесом перебігу пізнання, вона цікавиться трансцендентальними умовами можливості пізнання. Невипадково саме Канта вважають батьком гносеології. Говорячи про гносеологію того чи іншого філософа, ми маємо разом з систематичними гносеологічними уявленнями філософа брати до уваги і саме концептуальне осмислення гносеології та феномену пізнання. Спроба використання таких концептуальних понять, як гносеологія та епістемологія при аналізі філософських текстів, в яких доволі недиференційовано містяться висловлювання гносеологічного, епістемологічного та психологічного характеру, завжди містить в собі загрозу того, що буде вибудувана концепція, яка буде пропонувати значно більше, ніж то може дозволити відповідний філософський текст. Чи не є причиною відсутності систематичного уявлення про епістемологію Ляйбніца, на що вказує дисертант, надмірна пересторога дослідників перед останнім? Намагаючись розрізняти гносеологію та епістемологію у Ляйбніца, дисертант разом з тим стверджує, що реконструкція підстав епістемології Ляйбніца важлива для усунення прогалин в історії гносеології, тим самим дисертант дещо ускладнює розуміння розрізнення між предметом дослідження епістемології та гносеології.

Привертає увагу певне обмеження автором нечуттєвих пізнавальних спроможностей лише розумом та певна некоректність вживання виразу “категорії розуму” у Канта. Така некоректність відповідає далекій від визначеності та однозначності практиці вживання понять “розсудок” і “розум” у німецькій філософії кінця XVII – першої половини XVIII століття. Сам вираз “категорії розуму” вказує на специфічне сприйняття дисертантом трансцендентальної філософії Канта; таке сприйняття, як видається, визначається певною ангажованістю дисертанта філософією Ляйбніца. Автором не береться до уваги, що можна говорити про чисті поняття розсудку, однак не про категорії розсудку (розуму!). Сам вираз категорії розсудку (розуму!) мав би сенс лише в тому разі, якщо можна було б говорити про категорії ще чогось. Тут можна лише пригадати заочну дискусію про категорії Плотіна та Аристотеля. Пояснити таку неуважність до кантових дистинкцій неможливо некомпетентністю автора, оскільки публікації автора, які наведені в авторефераті, вказують на високий рівень історико-філософської та теоретичної підготовки дисертанта. Отже, мова йде про свідому позицію автора, яка формується в ході протиставлення дисертантом “об’єктивної епістемології” Ляйбніца “суб’єктивній гносеології” Канта. Певне нехтування дисертанта кантовим вживанням понять є своєрідною недооцінкою кантового проекту як такого, який оцінюється дисертантом як суб’єктивний, а відповідно і саме розрізнення між розсудком і розумом є таким, яким можна знехтувати. З цим важко погодитися, однак це відповідає тій позиції, яку займає дисертант, і дисертанту не відмовиш у послідовності. З позиції епістемології Ляйбніца, як її бачить дисертант, можна знехтувати тими розрізненнями між пізнавальними спроможностями, які пропонує гносеологія Канта. Цього дисертант, звісно, не стверджує, однак саме так можна зрозуміти дисертанта. Така моя увага до протиставлення дисертантом Лейбніца саме Канту визначена самим дисертантом, який вже на початку автореферату, говорячи про актуальність дослідження, визначає певне протиставлення Ляйбніца саме Канту; таке протиставлення експліцитно або імпліцитно знаходить своє відтворення в тексті автореферату, логічним завершенням чого виступає дванадцятий (останній) пункт висновків, в якому автор однозначно віддає перевагу критичній програмі Ляйбніца перед критичною програмою Канта.

Говорячи про порівняння різних критичних програм та віддаючи перевагу одній з них, все ж важливо враховувати саму можливість такого порівняння, а тим більш, можливість визнання переваги тієї чи іншої програми. Так, якщо, скажімо, одна програма є гносеологічною, а інша є епістемологічною, то наскільки виправданим є таке порівняння? Було б цікаво отримати відповідь дисертанта та це питання.

Дисертація містить у собі своєрідний експеримент проведення дискусії Ляйбніца з попередниками (Декарт), сучасниками (Лок) та нащадками (Кант), можливість долучитися до якої подарував науковій спільноті дисертант. Такий експеримент дає потужний імпульс для постановки та переосмислення питання про горизонти можливостей історико-філософського дослідження та історії філософії як такої. Дисертація змушує нас ставити питання про умови можливості коректного діалогу між представниками різних філософських традицій та різних історичних періодів. Цінність дисертації Сергія Секунданта в цьому розумінні важко переоцінити.

Підсумовуючи все вище викладене, варто зазначити, що зміст автореферату відповідає розкриттю обраної теми. Дисертаційне дослідження Сергія Секунданта характеризується високим теоретичним рівнем і є актуальним, цілісним та завершеним дослідженням, у якому досягнута поставлена мета і реалізовані визначені завдання. Наукова новизна, теоретична актуальність та методологічна ґрунтовність дисертаційного дослідження Секунданта С. Г. на тему “Нормативно-критичні підстави епістемології Г. В. Ляйбніца” відповідає обраній спеціальності 09.00.05 – історія філософії.

Кандидат філософських наук Федорченко Ю.В.

Яндекс.Метрика