В назвах Кантових трактатів ми тричі зустрічаємо термін “розум”: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Релігія в межах лише розуму”. В першому варіанті назви трактату, який згодом отримав назву “Критика чистого розуму”, так само містився термін “розум”, а саме на початку 70-х років Кант хотів дати своєму трактату назву “Межі чуттєвості та розуму”, про це ми дізнаємося з листів Канта до Герца від 7 червня 1771 року [Kant AA, Bd. X, S.123] та від 21 лютого 1772 року [Kant AA, Bd. X, S.129]. Можна говорити про те, що для Канта порозуміння з розумом стало внутрішнім стрижнем його особистості, шляхом його внутрішнього духовного становлення. Саме таємниця розуму як інтелектуальної спроможності привертала увагу Канта протягом всього його зрілого (критичного) творчого періоду. Ні, Кант не був раціоналістом у класичному розумінні цього слова, він не намагався прославляти розум, він швидше хотів побачити межі його можливостей, він розумів, що такі межі мають місце. Кант вважав, що розум, насамперед, є спроможністю мати і давати принципи, і в цьому його вище призначення. І тому кантовий вираз “май мужність користуватися власним розумом” означає і те, що май мужність мати принципи. Однак шлях Канта до порозуміння з розумом є шлях критичного переосмислення розуму як інтелектуальної спроможності, яка забезпечує можливість метафізики.

Пояснюючи задум своєї запланованої роботи (“Межі чуттєвості та розуму”) Герцу в листі від 7 червня 1771 року, Кант зазначає, що його дослідження має виразно показати відношення основних понять та законів, які визначають світ, що чуттєво сприймається, до проекту того, що стосується сутності вчення про смак, метафізики та моралі [Kant AA, Bd. X, 1922: S. 123]. Тобто Кант вже в 1771 році мав певний план, який буде реалізований в його трьох критиках, при цьому прояснення можливості метафізики, вочевидь, Кант бачить через прояснення розуму як інтелектуальної спроможності. На виконання всього плану Канту знадобилося двадцять років. “Критика чистого розуму” стала першим реальним кроком у реалізації його плану, який, можливо, в 1771 році ще розумівся самим Кантом доволі невизначено.

У назві першої критики ми маємо саме вираз “чистий розум”, а не “чистий розсудок”. Чи є підстави вважати, що для першої критики більш правильною була б інша назва, скажімо, “Критика чистого розсудку”? Так Шнайдерс вказує на те, що Кантова “Критика чистого розуму” є, по суті, критикою чистого розсудку. Так, згідно Шнайдерса, якщо її (першу критику Ф.Ю.) розглядати систематично, то вона є саме доказом всіх розсудкових понять, якщо ж розглядати історично, то те, що вона (перша критика) називає розумом, перед нею називалося загальним розсудком (allgemeinen Verstand) [Schneiders, 1992: S. 39].

Говорячи про вибір Кантом назви для своєї першої критики, ми можемо розглянути щонайменше три припущення. По-перше, Кант доволі рано прийшов до назви свого трактату, яку він уподобав. На такий некритичний вибір назви вплинула існуюча практика назв трактатів з логіки у XVIII ст. в Німеччині. По-друге, в назві трактату Кант навмисне вживає саме термін “розум” (Vernunft), а саме Кант вживає термін “розум”, який позначає поняття “розум” в широкому значенні, яке містить у собі і поняття “розсудок”, і поняття “розум” у вузькому значенні. Отже, це, насамперед, потребує прояснення вузького та широкого значення поняття “розум”. Можна, звісно, запропонувати і третій, вже компромісний варіант, а саме хоча Кант і прийшов до назви трактату доволі рано під впливом існуючої практики назв трактатів з логіки в першій половині XVIII ст. в Німеччині, однак він критично переосмислив таку назву та обрав саме її. Проте тут є два аспекти, по-перше, Кант виразно про це ніде не говорить; по-друге, в такому разі Кант вже був би упереджений та шукав би лише виправдання своєму уподобанню – упередженню.

Назва першої критики переосмислюється Кантом в другому її виданні як назва особливої науки: критики чистого розуму. Кант додає відповідні міркування у введенні до другого видання першої критики [Kant AA, Bd. III, 1911: S.43]. В таких міркуваннях Кант осмислює відношення критики чистого розуму до трансцендентальної філософії. Тобто Кант намагається, як мені видається, обґрунтувати не випадковість назви свого трактату, яка виникла доволі рано, і, можливо, самим Кантом усвідомлювалася певна довільність обраної назви. Можна навіть сформулювати певну “смислову лінію”: критика чистого розуму – трансцендентальна філософія – метафізика. По цій лінії відбувається розгортання кантового мислення в першій критиці.

Кант виокремлює три вищі спроможності пізнання: розсудок, сила судження та розум. Три кантові критики можна було б розглядати як послідовні роз’яснення апріорних конститутивних принципів спроможностей душі взагалі: спроможності пізнання, відчуття задоволення та незадоволення, спроможності бажання. Як пояснює Кант у введенні до “Критики сили судження”, для спроможності пізнання саме розсудок містить у собі конститутивні принципи a priori, для відчуття задоволення та незадоволення такий принцип забезпечує сила судження, а для спроможності бажання – розум. [Kant AA, Bd. V, 1913: S.196-197]. Три Кантові критики присвячені відповідним пізнавальним спроможностям, які забезпечують для певної спроможності душі конститутивні принципи a priori. Якщо виходити з такої логіки міркувань, то може скластися враження, що перша критика мала б, дійсно, називатися “Критикою чистого розсудку”. Однак перша критика містить значно більше, ніж прояснення розсудку як того, що містить у собі конститутивні принципи a priori для спроможності пізнання. Завдання першої критики є дещо ширшим. Перша критика не лише показує спроможність розсудку забезпечити конститутивні принципи a priori для спроможності пізнання, але й показує неспроможність розуму та сили судження забезпечити такі конститутивні принципи для пізнання, перша критика нібито відсилає нас за пошуком відповідних принципів до інших сфер, хоча при написанні першої критики Кант міг ще доволі скромно оцінювати спроможність сили судження давати конститутивні принципи взагалі. Разом з тим, у першій критиці сам розум показується як такий, без якого робота розсудку не була б завершеною. Регулятивна функція розуму стосовно розсудку не повинна недооцінюватися, принаймні, Кант на це звертає увагу. Тому сама назва першої критики, яка є доволі незручною для її експлікації, все ж видається такою, що доволі адекватно відповідає змісту трактату.

Шнайдерс у своєму припущенні, мабуть, не бере до уваги того, що вираз “критика чистого розуму” є у Канта, по суті, еквівалентом виразу “критика метафізики”. Вираз “критика чистого розсудку” таким еквівалентом бути за жодних обставин не може. Намагаючись пояснити в цілому свою першу критику, Кант пропонує своїм читачам “Пролегомени до будь-якою метафізики, що може постати як наука“. Повна назва цієї роботи доволі добре прояснює задум першої критики Канта, як, власне, і саму назву першої критики. Отже, “Критика чистого розуму” саме як критика метафізики є зрозумілою в своїй назві в цілому. Однак це, звісно, не означає, що не потрібно далі прояснювати назву першої критики, хоча ми, принаймні, вже маємо розуміння масштабу її прояснення.

Як відомо, суперечка між Гайдеґґером та марбурзькою школою неокантіанства полягала в оцінці першої критики. Гайдеґґер вважав, що Кант у першій критиці мав намір прояснити можливість метафізики, представники марбурзької школи неокантіанства наполягали на тому, що Кант мав намір у першій критиці прояснити можливість математичного природознавства. Кожен з опонентів був по-своєму правий, разом з тим абсолютизація позиції сторін та повне спростування позиції опонента є неможливими. Цю суперечку визначив ще Гегель, який свого часу протиставляв розсудок розуму як конечне безкінечному, намагаючись при цьому визначитися з пріоритетами. Ми не повинні виходити з певних наших пріоритетів, інтерпретуючи Кантове вчення про розсудок та розум. Разом з тим, ми маємо розуміти різні значення поняття “розум”, які ми зустрічаємо в Кантовій першій критиці.

Лист Канта до Герца від 7 червня 1771 року вказує нам на те, що Кант пов’язує прояснення розуму з проясненням вчення про смак, метафізики та моралі. Лист Канта до Герца від 21 лютого 1772 року, в якому вперше з’явився у Канта вираз “критика чистого розуму” (eine Critick der reinen Vernunft) [Kant AA, Bd. X, 1922: S. 132], вказує на концентрацію уваги Канта на питаннях, які стосуються саме метафізики. Саме в останньому листі ми можемо відшукати витоки кантової метафізичної та трансцендентальної дедукції категорій, які далеко виходять за межі існуючої в часи Канта метафізики. Кант у своєму листі знову згадує про свою роботу “Межі чуттєвості та розуму”, однак цього разу він детально зупиняється саме на своїх метафізичних роздумах, які Кант безумовно пов’язує з проясненням меж розуму. Між двома листами до Герца пройшло трохи більше півроку, їх порівняння засвідчує, що Кант за цей час провів певну роботу, яка значною мірою визначила вектор кантових досліджень, результатом яких і стала “Критика чистого розуму”.

Важливо, що Кант заявляє в листі до Герца від 21 лютого 1772 року про те, що він вже спроможний до критики чистого розуму (ich itzo im Stande bin eine Critick der reinen Vernunft), яка розглядає природу і теоретичного, і практичного пізнання, оскільки воно є чисто інтелектуальним [Kant AA, Bd. X, 1922: S. 132]. Більш того, Кант повідомляє, що така критика буде мати дві частини. Так, перша частина буде містити розгляд джерел метафізики, її методу та меж, а друга частина буде містити розгляд принципів моралі. Першу частину Кант планував видати в найближчі три місяці. Ті три місяці перетворяться для Канта на дев’ять років! Причиною такого перетворення, напевно, стало те, що Кант переконався в неспроможності дати критику чистого розуму в 1772 році. Але для нас зрозуміло, що критика чистого розуму задумувалася Кантом саме як критика метафізики, з метою визначити її джерела, метод та межі. Це ми маємо завжди пам’ятати, особливо тоді, коли ми потрапляємо в складні колізії при інтерпретації окремих кантових положень першої критики чи спробі визначити характер тексту “Критики чистого розуму” в цілому, зокрема самої назви даного трактату. Вказуючи на те, що його критика буде містити дві частини (джерела, метод та межі метафізики та принципи моралі), Кант нібито розривається між двома кафедрами (кафедрою метафізики та логіки та кафедрою моральної філософії), на які він претендував у 1770 році. До речі, навесні 1770 року Кант віддавав певну перевагу саме кафедрі моральної філософії, принаймні, до такого можливого висновку можна прийти, ознайомившись з листом Канта від 16 березня 1770 року до верховного куратора пруських університетів барона Карла Йозефа Максиміліана [Kant AA, Bd. X, 1922: S. 90-91]. Кант, мабуть, ще певний час залишався в певній невизначеності зі своїми пріоритетами після призначення його в 1770 році професором кафедри метафізики та логіки. Порівняння листів Канта до Герца від 7 червня 1771 року та 21 лютого 1772 року вказує на певні зміни в Кантових наукових пріоритетах, метафізика витісняє все більш і більш інші наукові інтереси Канта. Однак Кантове вчення про примат практичного розуму теж постало не просто так!

Зазначені вище листи Канта до Герца (07.07.1771 та 21.02.1772) та “Пролегомени” (1783) мають братися, насамперед, до уваги при проясненні назви “Критики чистого розуму” (1781). Коментатори Кантових текстів не повинні нав’язувати Канту свої власні думки, вподобання та пріоритети. “Критика чистого розуму” має саме таку назву, бо Кант розрізняв розсудок і розум, і вважав що саме розум, а не розсудок, як інтелектуальна спроможність є умовою можливості метафізики. Тому назва “Критика чистого розсудку” була б позбавлена сенсу. Згідно Канта, метафізика ґрунтується на розумі, а не розсудку. Отже, досліджуючи (критикуючи) можливість метафізики, слід досліджувати (критикувати) можливість чистого розуму, а не чистого розсудку. Хоча трансцендентальна аналітика нібито переконує читача в зворотному, бо саме розсудок є предметом її дослідження, і лише трансцендентальна діалектика переходить до дослідження розуму. Тут є певна колізія, яка потребує прояснення.

Однак в будь-якому разі “Критика чистого розуму” постала як своєрідна відповідь Канта на питання про природу та долю метафізики. В цьому зв’язку варто пригадати одне з Кантових міркувань про метафізику, яке ми знаходимо в передмові до другого видання “Критики чистого розуму”. І хоча воно міститься лише в передмові до другого видання, однак його слід враховувати при осмисленні задуму першої критики в цілому. В тому міркуванні Кант, говорячи про долю метафізики, визначає метафізику як цілком ізольоване спекулятивне пізнання розумом, яке піднімається над повчанням, що можна отримати з досвіду, таке пізнання є пізнанням лише через поняття [Kant AA, Bd. III, 1911: S.11].

Варто враховувати, що Кант був професором не лише метафізики, а й логіки. А за часів Канта в академічному вжитку слово “логіка” перекладалося німецькою як вчення про розум (die Vernunftlehre). Можна в цьому контексті пригадати назву цілого ряду трактатів (підручників) з логіки, які передували появі першої Кантової критики та в назві яких містилося слово “розум”. Поява першої критики, в назві якої містилося слово “розум”, могла бути сприйнята Кантовими сучасниками як продовження ряду німецькомовних трактатів з логіки. Значною мірою багато положень “Критики чистого розуму” стали результатом переосмислення положень “Витягу із вчення про розум” Георга Маєра, за яким протягом кількох десятиліть Кант викладав свій курс з логіки в Кенігсберзькому університеті. Поява першої Кантової критики з тим титулом, який вона отримала, доволі добре вкладалося в німецькомовну філософську традицію XVIII століття. Отже, ми маємо виходити з того, що Кантова “Критика чистого розуму” постала органічно в ході читання Кантом курсів з логіки і метафізики, а, відповідно, в ході переосмислення останніх. Десятилітнє мовчання Канта було доволі умовним. Кантові зауваження в першій критиці, на кшталт зауваження про поділ суджень, яке ми можемо побачити у § 9 Трансцендентальної Аналітики “Критики чистого розуму”, первісно, мабуть, адресувалося Кантовим студентам, а потім вже з ним познайомилися читачі Кантової першої критики. Десятиліття мовчання аж ніяк не можна назвати часом зволікання та інтелектуальної пасивності Канта, Кант в своїх листах до Герца переконує в цьому свого адресата.

Кантові міркування про метафізику та логіку викристалізувалося в питання, яке визначило саму структуру “Критики чистого розуму”. Таким питанням є питання: як далеко розсудок та розум можуть пізнавати незалежно від досвіду? В цьому питанні Кант далеко виходить за межі метафізика та загальної логіки, такий вихід знайшов свою інституалізацію в тому феномені, який сьогодні прийнято називати теорія пізнання. Отже, ми говоримо про питання, яке запитує про межі можливостей розсудку і розуму, яке раніше вже було імпліцитно присутнє в першому варіанті назви (Межі чуттєвості та розуму) першої кантової критики.

З’ясувавши сам задум першої критики та той контекст, в якому ми маємо сприймати її назву, ми можемо перейти до прояснення тих значень, в яких Кант вживає терміни в титулі “Критики чистого розуму”.

Перед тим як говорити про значення терміну “розум” у назві першої Кантової критики, потрібно коротко зупинитися на проясненні поняття “критика”. Як стверджує Сміт, термін “критика” має англійське походження, він з’являється в XVII – XVIII століттях здебільшого у формі прикметника як літературно-художній термін, наприклад у творах Олександра Поупа, який був улюбленим англійським поетом Канта [Див. Smith, 2003: p.1]. Вілашек та Мор у коментарі до “Критики чистого розуму” відносять Кантове поняття критики до давньогрецького слова “krinain”, що може бути рівнозначне словам “розрізняти”, “випробовувати ”, “судити” [Mohr, Willaschek, 1998: S. 13]. Дійсно, кожне з цих можливих значень слова “критика” може знайти своє підтвердження в першій Кантовій критиці. Так, Кант намагається провести розрізнення між розсудком та розумом, при цьому випробовує їх на спроможність забезпечити конститутивні принципи для пізнання.

Перед тим як встановити те значення, в якому термін “розум” вжито в назві першої критики, варто спочатку прояснити всі можливі значення цього терміну у тексті “Критики чистого розуму”.

Сміт вважав, що в “Критиці чистого розуму” термін “розум” вживається в трьох значеннях [Smith, 2003: S.2]. По-перше в широкому значенні як джерело всіх апріорних елементів (as the source of all a priori elements). Дивний та неоднозначний вираз Сміта: він (розум Ф.Ю.) включає те, що є апріорним як в чуттєвості, так і в розсудку (It includes what is a priori in sensibility as well as in understanding (Verstand). Цей вираз можна тлумачити так, що в широкому значенні поняття “розум” включає в себе поняття “розсудок”. Хоча чітко тут Сміт так і не стверджує. Також цей вираз можна тлумачити так, що в широкому значенні розум включає в себе навіть те апріорне, яке належить чуттєвості. Термін “розум” у назві першої критики, згідно Сміта, береться саме у першому найширшому значенні. В другому, вузькому, значенні розум відрізняється навіть від розсудку. В цьому значенні розум розглядається як такий, що породжує метафізику, тоді як розсудок обумовлює науку. В третьому значенні термін “розум” вживається як синонім терміну “розсудок”. Таке трьохзначне вживання терміну є, на думку Сміта, виразним прикладом невизначеності та недбалості, з якими Кант вживає навіть найбільш важливі та фундаментальні його технічні терміни. [Порівн. Smith, 2003: p.1.] Як відомо, Сміт вважається одним із авторів так званої клаптикової теорії походження “Критики чистого розуму”. Чого лише варте зауваження Сміта стосовно “Критики чистого розуму”, в якому він стверджує, що Кант ледве не суперечить сам собі майже в кожному розділі [Smith, 2003: p.XXIX]. До зауважень Сміта варто ставитися обережно. Патон свого часу піддавав їх нищівній критиці [Див. Paton, 1936: p.37-56].

Як мені видається, спроби Сміта, занадто широко інтерпретувати так зване широке значення поняття “розум”, в якому він вживається в назві першої критики, є сумнівними. Така інтерпретація дещо нівелює межі чуттєвості та мислення, спроможностями якого є розум та розсудок. Тут втрачається розуміння вихідної інтенції Кантового мислення, а саме встановлення меж чуттєвості та розуму. Розглядати розум як джерело всіх апріорних елементів, як то пропонує Сміт, не видається за можливе. Апріорні форми чуттєвості (час та простір) не мають своїм джерелом розум. Разом з тим, варто зазначити, що позиція Сміта близька позиції представників марбурзької школи неокантіанства.

Разом з тим, варто зауважити, що твердження, згідно якого в титулі першої критики Кант вживає термін “розум” у найширшому значення, наражається на проблему можливої двозначності терміну “розум” у даному титулі, а саме його суб’єктності та об’єктності. Мова йде про можливість побудови титулу згідно латинського genetivus subjectivus чи genetivus objectivus та розрізнення між вузьким та широким значенням поняття “розум” у титулі першої критики.

Більшість коментаторів [Порівн. Carl, 1992: S.14 u.w.] сходиться на тому, що розум у найширшому значенні слова означає у Канта цілком/всю вищу спроможність пізнання (das ganze obere Erkenntnisvermögen), про яку він говорить в Архітектоніці чистого розуму [Kant AA, Bd. III, 1911: S.540]. Однак, що саме означає “das ganze obere Erkenntnißvermögen”? Чи можна погодитися з перекладом “ganze” як “всю” в екстенсіональному значенні? Можна запропонувати для порівняння російський переклад даного положення Лоським: “Под разумом же я понимаю здесь всю высшую познавательную способность и, следовательно, противополагаю рациональное эмпирическому” [Кант, 1993: с. 463] та англійські переклади Гаєра: “By "reason" I here understand, however, the entire higher faculty of cognition” [Kant, 1998: p.693] та Сміта: “By reason I here understand the whole higher faculty of knowledge”[Кант, 2003: p.655]. У перекладі Гаєра entire вказує на цілісність та наявність всіх частин, а в перекладі Сміта whole швидше вказує саме на цілісність вищої пізнавальної спроможності. Давнє значення прикметника whole в англійській мові є здоровий, сьогодні його вживають поміж іншого також у значенні неушкоджений.

Чи можна говорити про певний інтенсіонально-екстенсіональний характер вживання “ganze” в даному випадку? Тобто чи йде мова про те, що розум в даному випадку об’єднує всі інтелектуальні спроможності, разом з тим інтегруючи їх? Здавалося б певну відповідь на наше питання Кант дає значно раніше в тексті “Критики чистого розуму”, а саме на початку другої книги “Трансцендентальної аналітики” в Аналітиці основоположень, де він зазначає, що загальна логіка побудована по плану, який цілком точно співпадає з поділом вищих спроможностей пізнання (oberen Erkenntnisvermögen). Ці спроможності: розсудок, сила судження та розум [Kant AA, Bd. III, 1911: S.130]. Однак певну складність становить та обставина, що визначаючи в тексті Архітектоніки розум як вищу спроможність пізнання, Кант бере таку спроможність в однині (das), а в Аналітиці основоположень Кант говорить про сукупність вищих спроможностей пізнання. Тобто розум може розглядатися як лише одна з вищих спроможностей пізнання.

Що дає нам підстави розглядати розум у широкому значені як те, що включає в себе всі три вищі спроможності пізнання, зокрема і розум у вузькому значенні? Важливо, що Кант говорить про розум як вищу спроможність пізнання в главі, яка присвячена архітектоніці чистого розуму. В Архітектоніці розум показується в його інтенсіонально-ексетенсіональній природі. Вживання das вказує на таку інтенсіональність, вживання ganze вказує на екстенсіональний характер вживання терміну “розум”.

Поняття “вища пізнавальна спроможність” (das obere Erkenntnißvermögen) має у Канта, вочевидь, кілька значень, зокрема стосовно розуму. Під вищою спроможністю пізнання ми можемо розуміти (1) одну з трьох спроможностей пізнання: розсудок, сила судження, розум, (2) лише розум як спроможність, що стоїть вище розсудку, (3) розум, який в широкому значенні охоплює всі три вищі спроможності пізнання, в тому числі і розум у вузькому значенні.

Отже, якщо ми говоримо про те, що термін “розум” у титулі вжитий у широкому значенні, розглядаючи таку конструкцію як побудовану згідно латинського genetivus objectivus, то ми тим самим визнаємо, що мова йде про критику розсудку, сили судження та розуму як вищих спроможностей пізнання. Вживання терміну в цьому значенні не може відповідати латинській конструкції genetivus subjectivus. Звісно, можна запитати, а до чого ту вся Трансцендентальна естетика?

Як видається, в найширшому значенні розум є еквівалентом мисленню, яке пізнає. Тому “Критика чистого розуму” є критикою мислення, яке пізнає, а саме пізнає незалежно від емпіричного досвіду. Тому кантове питання: як розсудок і розум далеко можуть пізнавати незалежно від досвіду, можна переформулювати в питання: як мислення може далеко пізнавати незалежно від емпіричного досвіду? Диференціація розуму (мислення) у Канта є диференціацією рівнів емансипації мислення від емпіричного та чуттєвого. Нагадаємо, що Кант визначає мислення як пізнання через поняття.

Однак ми все ж маємо певну суперечність між назвою першої критики, кантовим положенням в Архітектоніці про розум як вищу спроможність пізнання, з однієї сторони, та кантовим положенням в Аналітики основоположень, в якому Кант сукупність вищих спроможностей пізнання об’єднує саме під розсудком, з іншої сторони. Як бути!? Чи маємо ми дати пояснення даній суперечності, виходячи з так званої клаптикової теорії виникнення “Критики чистого розуму”? Чи ми все ж можемо зняти таку суперечність, не послуговуючись при цьому клаптиковою теорією? Чи, можливо, це пов’язано з певною проблемою, яку ми ще лише маємо виявити та прояснити?