Сумлінний читач "Критики чистого розуму", який розпочинає опанування тексту з передмови до першого видання, відразу натрапляє на дуже особисте Кантове зізнання.

"Людський розум має особливу долю в одному з видів його пізнання: він обтяжений питаннями, яких він не може відхилити, бо вони нав'язані йому власною природою розуму; однак також не може відповісти на них, бо вони перевершують усі спроможності людського розуму".

Лише неуважність чи поспіх може завадити зрозуміти винятково важливе значення Кантового зізнання. В тому зізнанні міститься стислий звіт автора про його метафізичні пошуки, що тривали чверть століття. І хоча той звіт втиснуто в одне речення, яке наповнює собою перший абзац передмови, він є квінтесенцією всієї першої критики. Більш того, весь наступний текст "Критики чистого розуму" є нічим іншим, як експлікацією, розкриттям того Кантового зізнання. Мабуть, це стосується також значною мірою "Критики практичного розуму" та інших робіт так званого критичного періоду. В тому зізнанні -- весь Кант, в тому зізнанні – головне джерело всієї європейської філософії після Канта. Остання сприйняла Кантове зізнання з всією серйозністю, воно зачепило європейську філософію та змінило її назавжди.

Кантова критична філософія розпочинається не з дисертації 1770 року, а саме з того зізнання 1780 року, з яким читач зміг ознайомитися лише наступного – 1781 – року. Кантове зізнання 1780 року стало кульмінацією трагедії європейської метафізики. Гадамер це зрозуміє та виразить наступним чином: '... Кант своєю критикою чистого розуму ... зруйнував попередню традиційну форму метафізики" [Гадамер, 2000, с.74]. Гадамер зазначає, що не один Кант доклався до того руйнування, однак особисто назве лише його. Про інших, мабуть, ми маємо гадати. В тезі Гадамера багато фактичної правдивості та сутнісного упущення. Теза Гадамера сприяє підтримці образу Канта як руйнівника метафізики. Проте вона не враховує того трагізму, яким просякнуте Кантове зізнання. У Канта йдеться про долю, якої не можна уникнути. Ламання старої форми метафізики було б лише спробою уникнення долі. Трагедія перетворилася б на фарс. Мабуть, Кант у Колегіумі Фрідріха, окрім своїх улюблених латинських поетів, мав можливість ознайомитися з кращими зразками грецької драми, принаймні давньогрецьку він вивчав; отже, можна припустити, що за тексти йому слугували й давньогрецькі трагедії. Чи не звідти той трагізм, яким просякнуто Кантове зізнання? Кант зі шкільних років мав засвоїти, що в трагедії долі не уникнути. Жодна відмова від старої форми не дозволить метафізиці, нашому розуму уникнути своєї долі. Метафізичних питань, якими обтяжений людський розум, не уникнути. Це доля людини. Це розумів Кант і саме це він виражав у своєму зізнанні на початку передмови до головного свого твору та – поряд з текстом "Метафізики" Арістотеля – до одного з визначальних текстів європейської метафізичної традиції. Це повинен враховувати читач ще до того, як він розпочне опановувати текст "Критики чистого розуму", а, можливо, це навіть дозволить йому відмовитися від стратегії опанування тексту. Опанувавши текст, як показує досвід К.Н.Сміта, знаного англійського коментатора та перекладача "Критики чистого розуму", можна побачити в ньому лише суперечності ледь не в кожному розділі та не побачити головного. "Критика чистого розуму" присвячена трагедії європейської метафізики та є одним з актів такої трагедії. Текст "Критики чистого розуму" є текстом-сповіддю великого європейського метафізика Іммануїла Канта.

Європейська філософія після Канта мала й інший досвід – спробу уникнення долі людського розуму через мовчання. Вітгенштайн наприкінці свого "Логіко-філософського трактату" закликає нас: "Про те, про що не можна сказати, треба мовчати"[Вітгенштайн,1995, с.86]. Проте ми вже знаємо, що мовчання не рятує від долі.

Вітгенштайн Людвіг. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. – К.: Основи, 1995. – 311 С.

Гадамер Ганс-Георг. Історія понять як філософія // Ганс-Георг Гадамер. Істина і метод. Том ІІ, К.: Юніверс, 2000, – 478 С.