Кантівські міркування в першій секції можна поділити на три частини. В такому поділі ми спираємося на досвід Брандта [Brandt, Die Urteilstafel der reinen Vernunft, 1991, S. 47] та Кіма [Kim, Substanz und Subjekt, 2006, S. 45], хоча і не слідуємо точно запропонованому ними поділу.

У першій частині проводиться та думку, що розсудкове пізнання є за своєю природою дискурсивним. Кантівські міркування в першій частині першої секції можна відтворити побудувавши наступний умовивід (modus tollendo ponens):

Пізнання є або чуттєво-споглядальним пізнанням, або дискурсивним пізнанням через поняття.
Розсудкове пізнання не є чуттєво-споглядальним пізнанням.
Відповідно, розсудкове пізнання є дискурсивним пізнанням через поняття.

Друга частина першої секції містить перехід від диз’юнктивно-категоричного умовиводу першої частини до категоричного силогізму третьої частини. Головна увага в другій частині прикута до поняття функції. Саме на функцію спираються поняття. Під функцією Кант розуміє єдність діяльності, яка упорядковує різні уявлення під одним загальним уявленням. Кант наголошує на тому, що розсудок за допомогою понять судить. З урахуванням того, що поняття ґрунтуються на спонтанності мислення, можна зазначити, що Кант має на увазі те, що поняття конституюють предмет в судженні, саме спираючись на функції мислення, а не на дані споглядань. Кант вже тут торкається питання конституювання предмета, яке власне є темою не метафізичної, а трансцендентальної дедукції категорій. Однак теми обох дедукцій настільки тісно пов’язані, що доволі важко говорячи про одну тему не зачіпати іншої. Коли Кант говорить, що судження є уявленням про наявне уявлення про предмет, то може скластися невірне розуміння, яке не буде враховувати того, що таке уявлення уявлення про предмет є вже конституйованим, і не є репрезентацією первісного уявлення предмета. То ж судження містять в собі способи конституювання предмета, такі способи тотожні тому, що Кант трохи нижче назве функціями єдності в судженні, і які ми власне розуміємо як категорії.

Власне дані міркування готують ґрунт для побудувати в третій частині першої секції наступного категоричного силогізму:

Всі судження є функціями єдності поміж наших уявлень.
Всі дії(функції) розсудку можна звести до суджень.
Відповідно, всі дії (функції) розсудку є функціями єдності в судженні.

З даного силогізму слідує констатація того, що всі функції розсудку можна віднайти, показавши, всі функції єдності в судженні. Власне останнє і має продемонструвати, як зазначає Кант, наступна друга секція.

Положення першої секції імпліцитно містять в собі положення другої і третьої секції. Так, положення категоричного силогізму третьої частини вже містить в собі положення § 10, так званої “короткої метафізичної дедукції.”

Власне нашу експлікацію аргументації першої секції ми вже по суті почали при аналізі положень другої частини. Продовжуючи таку експлікацію ми б хотіли ще раз звернути увагу на прикінцеві положення першої секції, а саме: “всі функції розсудку можна віднайти, якщо повністю показати функції єдності в судженні”. Дане положення ми виразили як висновок в нашому категоричному силогізмі: всі дії (функції) розсудку є функціями єдності в судженні. Чи є функції розсудку і функції єдності в судженні тотожними? Це визначальне питання для розуміння метафізичної дедукції категорій. Власне від відповіді на нього багато в чому залежить інтерпретація положення § 10, яке отримало поміж кантознавців назву “коротка метафізична дедукція”:

“Та ж сама функція, яка дає єдність різним уявленням в одному судженні, дає також єдність чистому синтезу різних уявлень в одному спогляданні, яка, загально кажучи, називається чистим поняттям розсудку.”[B 104-105]