Говорячи про так звану “клаптикову теорію” походження “Критики чистого розуму”, ми маємо розуміти, що ми маємо справу не стільки з чітко сформульованою концепцією, скільки з рядом положень, якими можна описати певні уявлення, що стосуються виникнення “Критики чистого розуму”. Можна спробувати описати такі уявлення за допомогою кількох положень. Ці положення будуть описувати саме ті уявлення про “клаптикову теорію” “Критики чистого розуму”, які поширені в кантознавчій літературі. Часто ми маємо справу в кантознавчій літературі з ситуацією, за якої доволі серйозні коментатори нерозважливо посилаються один на одного в даному питанні, не намагаючись самостійно його прояснити. Особливо це помітно в потоці кантознавчої літератури останніх десятиліть. Відверто кажучи, це викликає певні застереження щодо ситуації в сучасному кантознавстві.

Ми можемо спробувати описати уявлення про “клаптикову теорію” походження “Критики чистого розуму” за допомогою трьох положень.

1. Текст “Критики чистого розуму” становить собою сукупність окремих текстів, які були записані Кантом протягом 10-12 років, у інтервалі між 1768 та 1780 роком включно.
2. Компонування та дописування тексту “Критики чистого розуму” відбулося протягом 4-5 місяців у 1780 році.
3. Текст “Критики чистого розуму” містить у собі чисельні суперечності, що пояснюється обставинами виникнення даного тексту.

Появу так званої “клаптикової теорії” виникнення “Критики чистого розуму” пов’язують з Еріхом Адікесом та Гансом Файгінгером. Іноді можна прочитати, що Адікес та Файгінгер буквально вигадали “клаптикову теорію” “Критики чистого розуму”. Власне кажучи, я маю певні сумніви стосовно самої коректності подібного твердження. Так, дійсно, дослідження Адікеса та Файгінгера, їх висловлювання можна розглядати як такі, що лягли в основу того, що прийнято сьогодні називати “клаптиковою теорією” виникнення “Критики чистого розуму”. Однак сумнівно, що вони вигадали саме теорію, і взагалі проблематично говорити про наявність такої теорії взагалі. Власне кажучи, не варто плутати певні міркування Адікеса та Файгінгера, які були до того ж опонентами, з чіткою та завершеною теорією. Боюся, що в даному випадку ми будемо занадто сміливі, говорячи про таку теорію у Адікеса та Файгінгера. Це, звісно, не означає, що така теорія є неможливою в принципі.

В цьому зв’язку також важко погодитися з тією думкою, що така теорія зараз майже не користується авторитетом, як видається, спочатку таку теорію ще потрібно належним чином сформулювати, а потім говорити про її авторитет чи втрату нею авторитету.

Поширенням самого виразу “клаптикова теорія” виникнення “Критики чистого розуму” (Patchwork theory) ми завдячуємо англійському філософу, коментатору Канта Джеймсу Патону, який активно працював з виразом “Patchwork theory”, за допомогою якого він позначав погляди на першу критику Канта як на трактат, який позбавлений справжньої єдності. Патон був критиком такого бачення, таке бачення він критикує саме як “клаптикову теорію” (Patchwork theory), і насамперед Патон критикує Сміта, якого він розглядає як одного з фундаторів такого бачення в англосаксонському кантознавчому академічному середовищі. Саме Сміта традиційно разом з Адікесом та Файгінгером вказують у кантознавчій літературі як автора “клаптикової теорії” походження “Критики чистого розуму”.

Постать Нормана Кемпа Сміта є доволі важливою в англосаксонському кантознавстві. Саме Сміту належить переклад “Критики чистого розуму” англійською мовою, який багато десятиліть розглядався як класичний. Слід зазначити, що перша критика Канта перекладалася англійською мовою кількома перекладачами, однак саме переклад Сміта розглядався тривалий час як найкращий. Хоча, можливо, новий переклад Гаєра (1998 р.) суттєво потіснить переклад Сміта. Також Сміту належить коментар до “Критики чистого розуму”. Саме на перекладі Сміта “Критики чистого розуму” та його коментарі до першої критики значною мірою постало англосаксонське кантознавство в XX столітті. Все це важливо враховувати, говорячи про так звану “клаптикову теорію”. На самому початку свого коментарю Сміт піддає “Критику чистого розуму” нищівній критиці, яка вкладається Смітом в їдку тезу, а саме Сміт стверджував, що Кант суперечить сам собі майже в кожній главі свого трактату. Теза настільки епатажна, що Джеймс Патон у передмові до свого коментарю до “Критики чистого розуму” зазначив, що якщо “клаптикова теорія” права, а він мав на увазі напевно саме тезу Сміта, то потрібно заборонити викладання Канта в університетах. У висловлюванні Патон є певна двозначність. Джеймс Патон наполегливо намагався опонувати Сміту. Разом з тим, саме в його опануванні уявлення про так звану “клаптикову теорію” “Критики чистого розуму” набувають певного системного оформлення. Патон як один із найбільших опонентів “клаптикової теорії” “Критики чистого розуму” сприяв своєю критикою своєрідному оформленню уявлень про останню.

“Клаптикова теорія” походження “Критики чистого розуму” є своєрідним звинуваченням Канта. Як тут не пригадати характерні оцінки, які Сміт давав дослідженню Файгінгера. Так, Сміт вважав, що аналіз Файгінгером трансцендентальної дедукції категорій у першому виданні “Критики чистого розуму” є чудовим прикладом детективного генія в царині науки! Виникнення детективу як літературного жанру ми пов’язуємо з англосаксонською літературою, детективний жанр відносно молодий, саме поняття detective походить від латинського detego, тобто розкриваю, викриваю. Детектив як літературний жанр пов'язаний з описом процесу дослідження певної таємниці з метою її розкриття. Звісно, що сама таємниця дуже часто, хоча і не завжди пов’язана з певним злочином. Тому своєрідне порівняння Смітом аналізу Файгінгера з детективною роботою вже саме по собі доволі цікаве та симптоматичне. Літературний жанр детектив зароджується в англосаксонській літературній традиції. Батьками детективу були американець А.Є.По та культові майстри детективного жанру британці Конан Дойл та Агата Крісті. Напевно, шотландцю Сміту було що сказати про детективний жанр. Адже Сміт у 1918 році (році виходу його коментарю до “Критики чистого розуму”) був професором Единбурзького університету, в якому свого часу навчався сер Артур Конан Дойл, літературний герой якого розслідував таємниці та злочини, покладаючись на дедукцію.

Як би там не було, не викликає сумніву та обставина, що Кант працював над “Критикою чистого розуму” багато років. Сам Кант у своїх листах до Крістіана Гарве від 7 серпня 1783 року та до Мойсея Мендельсона від 16 серпня 1783 повідомляє про свою багаторічну роботу над своїм трактатом. Саме з цих листів ми дізнаємося, що Кант працював над “Критикою чистого розуму” не менше дванадцяти років, а сам процес написання або компонування тексту “Критики чистого розуму” зайняв у Канта, як він стверджує в обох листах, чотири-п’ять місяців. Напевно у багатьох може викликати подив та запитання вагання Канта щодо тривалості безпосереднього написання трактату, оскільки Кант, дійсно, вказує дещо невизначено на 4-5 місяців, і це при тому, що між написанням трактату та листами до Гарве та Мендельсона пройшло лише три роки. Це можна було б пояснити літнім віком Канта, йому вже було майже 60 років, однак можливо в цьому є своя таємниця.

Кантовий вираз, згідно якого він обдумував свою роботу більше дванадцяти років, дає підстави вважати, що він розпочав працювати над своїм трактатом не пізніше 1768 року, а не 1769 рік, як то часто вказують коментатори Канта. Саме в 1768 році слід шукати ті імпульси, які спонукали Канта розпочати його дослідження. Це може дещо дисонувати з кантовим запевненням про те, що від прокинувся від так званого догматичного сну нібито в 1769 році.

Кант завершив підготовку трактату до публікації щонайпізніше наприкінці 1780 року. Хоча є певні підстави вважати, що робота вже була готова в жовтні 1780 року. Отже, ми можемо вважати, що чотири-п’ять місяців безпосередньої підготовки трактату до публікації слід шукати в межах червеня-грудня 1780 року. Відповідно, зворотній відлік дванадцяти років, на які вказує Кант як час обдумування роботи, слід вести приблизно з середини 1780 року. А це означає, що почати обдумувати своє дослідження Кант мав не пізніше ніж з середини 1768 року, а відповідно з того часу Кант вів записи, які стосувалися його дослідження. Дисертація 1770 року стала важливим етапом на шляху до “Критики чистого розуму”. Потрібно розрізняти дванадцять років обдумування роботи та чотири - п’ять місяців, що пішли на оформлення роботи в єдиний трактат.

Звісно, написати трактат з чистого аркушу за чотири - п’ять місяців професору Канту, який мав до того ж обов’язки в університеті, було б доволі проблематично. Зробити цю роботу Кант міг лише в тому разі, якщо він вже мав готову значну частину тексту майбутнього трактату у вигляді раніше записаних міркувань. Кант мав поєднати свої попередні записи. Звісно, при цьому він мав переписувати свої старі записи, уточнювати їх і т.д.

Однак постає питання, що саме спонукало Канта до того, щоб почати і завершити безпосереднє оформлення трактату для публікації в 1780 році. Напевно, це мало бути спричинено отриманням Кантом певних вагомих результатів, на які він довго чекав та які дозволили йому наважитися на публікацію трактату. Будь-який філософський текст зіштовхується з проблемою його незавершеності. Автор філософського тексту чимось нагадує митця, який працює над полотном – працювати можна до безкінечності. Однак тут є певна відмінність, яка полягає в тому, що автор філософського тексту, - звісно мова йде про справжній філософський текст, а не його імітацію, - наважуючись на публікацію свого тексту та усвідомлюючи його незавершеність, йде на певний компроміс з собою та майбутнім чи готовим текстом, однак для такого компромісу автор повинен мати певні підстави. У випадку Канта, то були вагомі підстави, які полягали далеко не лише в тому, що Кант вважав, що його вік змушує його поспішати з публікацією, кантові підстави були пов’язані саме з отриманням Кантом вагомих результатів у його дослідженні. Що то були за результати?

Такі результати, як мені видається, стосувалися саме його трансцендентальної дедукції категорій, підтвердження чого ми можемо знайти в передмові до першого видання “Критики чистого розуму”, в якій Кант повідомляє, що саме дослідження дедукції чистих понять розсудку, які викладені в другій главі “Аналітики понять”, він вважає найбільш цінними та такими, що коштували йому найбільше праці. Це дає підстави нам вважати, що текст трансцендентальної дедукції категорій є тією частиною першої критики, в якій Кант відобразив результати своїх досліджень, які дозволили йому наважитися на публікацію трактату. Тому саме текст трансцендентальної дедукції категорій ми можемо вважати ядром “Критики чистого розуму”. І саме навколо цього ядра відбувається розбудова першої критики та доповнення його раніше вже написаними рукописами.

Отже, ми можемо вважати, що саме отримані результати щодо трансцендентальної дедукції категорій і спонукали Канта наважитися на публікацію. Кант, мабуть, був настільки вражений отриманим результатом, що не зважав на певні серйозні недоліки тексту трактату, в якому він мав намір повідомити світу про своє відкриття – трансцендентальну дедукцію категорій.

За доволі короткий час Кант підготував трактат до публікації. Постає питання: чи позначилося це на самому трактаті? Звісно, що так. І Кант сам це добре розуміє, він не приховує цього від своїх кореспондентів по листуванню. Хоча Кант не вважав, що це становить певну нездоланну проблему. Така оцінка Канта далеко не завжди співпадала з оцінкою коментаторів Канта, зокрема оцінкою тих, кого вважають авторами “клаптикової теорії” походження “Критики чистого розуму”.

Література

Adickes E. Kant, Immanuel. Kritik der reinen Vernunft. Mit einer Einleitung und Anmerkung hrsg. von Erich Adickes. – Berlin: Meyer u. Müller, 1889. – XXVIII. – 724 S.
Kant I. AA., Bd. X. Briefwechsel. 1747-1788. – Berlin und Leipzig: Reimer, 1922. – 559 S.
Paton H.J. Kant’s Metaphysic of Experience. Vol.I. London: Gorge Allen, 1936, 585 p.
Smith, K.N. A commentary to Kant’s ‘Critique of pure reason’. New York: Palgrave Macmillan, 2003, 651 p.
Vaihinger H. Commentar zu Kants Kritik der reinen Vernunft. Bd. 1. – Stuttgart: Verl. von W.Spemann, 1881. – XVI, 506 S.
Vaihinger H. Die transzendentale Deduktion der Kategorien. – Halle a. S.: Max Niemeyer, 1902. – 98 S.