Федорченко Юрій

Аналітичні і синтетичні судження

Дискусія щодо природи аналітичних і синтетичних суджень, а відповідно і дискусія щодо можливого їх розрізнення залишається актуальною. Визначальною в царині трансцендентальної філософії залишається трансцендентальна рефлексія щодо логічних форм, в даному випадку щодо такої логічної форми як судження. Результати такої рефлексії мають дуже важливе значення як для  трансцендентальної теорії пізнання взагалі, так і для трансцендентальної теорії судження зокрема. Також такі результати можуть мати велике значення для метафізичної дедукції  категорій, а відповідно опосередковано посприяти вирішенню проблеми повноти таблиці категорій, яка, як відомо, у трансцендентальній традиції пов’язується з таблицею суджень. Власне прояснення останньої і вивело нас на питання прояснення самої можливості протиставлення так званих аналітичних та синтетичних суджень.

В цій статті ми спробуємо критично та неупереджено розглянути насамперед  кантівську позицію щодо розрізнення суджень на аналітичні та синтетичні. Також ми запропонуємо наше бачення питання стосовно самої можливості розрізнення так званих аналітичних та синтетичних суджень.

Саме дослідження, результати якого ми подаємо в цій статті, має розглядатися в контексті дослідження відношення між формальною та трансцендентальною логікою.

Прийнято вважати, що саме Кант вперше в історії філософії дає чітке розрізнення суджень на аналітичні та синтетичні. Кант вважав, що у критиці людського розсудку загальне розрізнення суджень на аналітичні та синтетичні судження є класичним [3, 14]. Така “класичність” даного розрізнення означає, що воно має універсальне значення і відповідно його значимість не може бути обумовлена прийняттям чи відхиленням інших положень. Гільдебранд, нібито підтверджуючи саме такий характер даного розрізнення, стверджує, що для того щоб зрозуміти важливість розрізнення  аналітичних і синтетичних суджень немає потреби приймати ще хоча б одне положення з вчення Канта, не говорячи вже про його ідеалізм [1, 116-117]. 

Кант констатує, що до нього подібного розрізнення не було. Щонайбільше, у Локка, як вважає Кант, можна побачити лише натяк на подібне розрізнення. Поширеною є думка, зокрема її висловлює  Патціг, що дане розрізнення було підготовлено в філософії Локка і Лейбніца [6, 20].

Спочатку відтворимо основні кантівські положення що стосуються даного розрізнення та піддамо їх нашому аналізу.

 Кант виходить з того, що у всіх судженнях, в яких мислиться відношення суб’єкта до предиката, таке відношення може бути двояким.   Або предикат В приналежить суб’єкту А як щось, що міститься у прихованому вигляді (versteckterweise) в цьому понятті А, або ж предикат В цілковито знаходиться поза поняттям А, хоча і пов'язаний з ним. У першому випадку судження є аналітичними, у другому – синтетичними. Кант намагається чітко позиціонувати аналітичні і синтетичні судження. Так, для нього, аналітичне судження  – це таке судження, в якому зв'язок предиката з суб’єктом мислиться через тотожність. Синтетичне судження є судженням, в якому  зв'язок суб’єкта і предиката мислиться без тотожності. Відповідно аналітичне судження є пояснюючим, а синтетичне – розширювальним. Аналітичні судження обов’язково є апріорними, синтетичні судження є або апріорними, або апостеріорними. Відповідно для Канта відразу постає  питання щодо розрізнення синтетично-апріорних та синтетично-апостеріорних суджень. Таке розрізнення досягається тим, що останні позначаються Кантом як такі,  що ґрунтуються на досвіді, тоді як перші позначаються Кантом як такі, що  не можуть ґрунтуватися на досвіді.

Класичним кантівським прикладом аналітичного судження є  судження “всі тіла є протяжними”, яке Кант протиставляє судженню “всі тіла є важкими”. Існує певна традиція вбачати в останньому синтетично-апріорне судження. Так, Крамер вважає його саме синтетично-апріорним судженням [5, 72]. В самого ж Канта щодо положення “всі тіла є важкими” ми знаходимо твердження швидше на користь того, що воно є саме синтетично-апостеріорним судженням [2, 37].  Як зазначає Кант, можливість синтезу предиката важкості з поняттям тіла ґрунтується саме на досвіді [2, 37]. Тут ми, дещо уточнюючи Канта, могли б сказати, що такий синтез не стільки ґрунтується на досвіді, скільки додатково, хоча і з необхідністю, потребує емпіричного досвіду. Кант, нібито уточнюючи, проте, на жаль, вже в іншому контексті, зазначає, що у випадку синтетичних суджень a priori цей допоміжний засіб цілковито відсутній [2, 38], маючи на увазі емпіричний досвід.

Наскільки кантівські приклади аналітичного та синтетичного судження є вдалими? Тут ми можемо послатися на висловлювання Гюнтера Патціга, який вважає, що Кант, обравши за приклади для аналітичного судження положення: всі тіла є протяжні, а для синтетичного судження положення: всі тіла є важкими,  вчинив невдало (необачно), оскільки  не існує загально визнаних дефініцій тіла. Більш того, Патціг вважає, що Кант взагалі не запропонував надійного підходу, згідно якого можна було б бездоганно розрізняти  аналітичні та синтетичні судження [6, 21]. Саме зауваження Патціга викликає до себе інтерес і провокує нас вдатися  до цілого ряду міркувань, які безпосередньо підводять нас до передісторії кантівського розрізнення.   Все ж спочатку, запитаємо себе, що означає сам вираз Патціга “не існує загально визнаних дефініцій тіла”?   Що означає “загально визнаних”? Чи не означає це, що стосовно дефініції тіла не досягнуто консенсусу? А власне, що дав би такий консенсус? Як на нас – нічого. Саме зауваження Патціга, саме по собі далеке від бездоганності. Говорячи, що “не існує загально визнаних дефініцій тіла”, Патціг не висловлюється з того приводу, а чи може взагалі  така дефініція існувати. Тобто, висловлювання: не існує загально визнаних дефініцій тіла  без з’ясування висловлювання: не може існувати загально визнаних дефініцій тіла буде залишатися непроясненим та половинчастим. Бо якщо така дефініція як загально визнана є  можливою, то це докорінно змінює ситуація, і позбавляє  якщо не сенсу, то принаймні сили  зауваження Патціга. Проте, чи не провокує сам Кант подібних закидів щодо запропонованих ним положень, які стосуються  питання розрізнення  аналітичних та синтетичних суджень.  З нашої точки зору, Кант дійсно провокує закиди щодо своїх положень, а саме  закиди провокуються його висловлюваннями на кшталт: “…в понятие тела  вообще я вовсе не включаю предикат тяжести…” [2, 37], “…мне незачем выходить за пределы понятия, соединяемого мной со словом тело…” [2, 37], “…этот предикат есть нечто иное, чем то содержание, которое я мыслю в простом понятии тела вообще…” [2, 37], “…золото є жовтим металом, щоб це знати, я не потребую жодного подальшого досвіду, крім мого поняття про золото…” [3, 10-11], “…положення: деякі тіла важкі, - містить в предикаті щось таке, що в загальному понятті тіла дійсно ще не мислиться…” [3, 10]. Гадаю, що особливо щодо останнього висловлювання буде слушним закид Патціга. Взагалі аналіз цих висловлювань складає таке враження нібито у Канта мова йде про певну даність понять чи навіть їх заданість. І ось ця заданість поняття та його реалізація в конкретному судженні і визначає сам характер того чи іншого судження. По суті, згідно Канта,  виходить так, що  аналітичність  чи синтетичність судження визначається дефініцією поняття як певною заданістю поняття. Положення: всі тіла є протяжними є аналітичним судженням в силу того,  що  поняття тіла в своїй дефініції з необхідністю містить предикат протяжність. Положення: всі тіла – важкі  є синтетичним судженням  в силу того, що поняття тіла не містить в собі з необхідністю  предикат важкості. Проте, поки ще не є зрозумілим, чим  визначається  обставина:  містить чи не містить певне поняття даний предикат. Кант цього не пояснює. І кантівське пояснення щодо природи визначення, яке він подає у вченні про метод, насправді мало що пояснює. Дійсно мова  не може йти про фактичну наявність даного предиката в певному понятті. Мова може йти, в контексті трансцендентального мислення, лише про заданість поняття в його дефініції.

Розглянемо кантівське поняття тіла. Крамер стверджує [5, 73], посилаючись на відповідні кантівські положення [2, 34-35], що поняття тіла є досвідним поняттям (Erfahrungsbegriffe). Хоча Крамер стверджує, що Кант виразно (ausdrücklich)   характеризує поняття тіла як саме досвідне поняття (Erfahrungsbegriffe), ми всупереч Крамеру, на основі нашого бачення даного кантівського положення, стверджуємо, що мова може йти лише про досвідне поняття певного тіла,  скажімо золотої прикраси, яку ми маємо ось перед собою, і від емпіричного поняття якої ми можемо абстрагуватися. Проте абстрагуватися від емпіричного поняття тіла не означає залишатися, умовно кажучи, з тим, що залишається від поняття після абстрагування. Абстрагуватися означає перенаправити  свою увагу на умови можливості осмислення висловлювання, в якому суб’єктом судження буде виступати емпіричне поняття певного тіла. Власне мати уявлення про певну річ означає мати  поняття речі чи поняття про неї. Слід визнати, що ці міркування і не знімають тих суперечностей, які дійсно містяться у кантівських міркуваннях. Але ж ми і не бралися бути адвокатами Канта.

Проте спробуємо принаймні дещо прояснити. Так, коли ми говоримо про певне тіло, скажімо золоту прикрасу, то ми не можемо абстрагуватися від всього емпіричного, бо досвідне поняття певного тіла ( а таке досвідне поняття завжди стосується саме певного тіла) має зміст, як результат певного емпіричного досвіду. Проте саме поняття тіла, тобто поняття тіла як такого в його заданості, не є досвідним. Іншими словами, говорячи в дусі трансцендентальної традиції, умови можливості поняття тіла як такого, а ці умови обов’язково є трансцендентальними, аж ніяк не можуть бути досвідними, емпіричними.  Досвідним, звісно в певному розумінні,  може бути лише поняття певного конкретного тіла, даного мені тепер чи такого, яке було мені дано раніше. Слід звернути увагу на те, що мова може йти про певне тіло і тоді ми говоримо про емпіричне поняття тіла, так скажімо, я стверджую, що мій стіл дубовий, істинність даного судження визначається емпіричним шляхом. Істинність будь-якого судження, в якому говориться про певне тіло завжди підтверджується чи спростовується емпірично. Проте в судженні, в якому мова йде про тіло як таке, його істинність не визначається емпірично. Положення: всі тіла є протяжними  як апріорне положення не може  в своїй істинності визначатися емпірично. Власне, в такому судженні суб’єктом виступає не поняття певного емпірично даного тіла, а, по суті, концепт, який репрезентує певною мірою умови можливості мислення, а відповідно і пізнання певного тілесного предмета, іншими словами емпіричного тіла. Можливість мислити подібний концепт мітить в собі можливість осмислених висловлювань, в яких суб’єктом  судження буде виступати поняття емпіричного тіла. Кантівські приклади аналітичних суджень: всі тіла є протяжними і золото є жовтим металом є, по суті, різними. В першому випадку на місці суб’єкта стоїть концепт, в другому –  так чи інакше все ж поняття, яке виражає поняття емпіричного тіла. Воно, за своєю суттю є емпіричним, більш того отримане на основі емпіричної індукції. Аналітичне судження за визначенням не може бути результатом індукції. І тут немає значення, що власне цим прикладом хотів сказати сам Кант. Нам видається, що Кант в своєму визначенні аналітичного судження серйозно помилився чи принаймні виявив непослідовність щодо власної позиції. Останнє ми зазначаємо в силу того, що наше бачення може суттєво відрізнятися від кантівського, але поки-що ми з позиції самого Канта аналізуємо його ж окремі положення.

Значною мірою на формування кантівського розрізнення аналітичного та синтетичного судження вплинула попередня новоєвропейська філософська традиція розрізнення первинних і вторинних якостей. Ми хотіли б коротко зупинитися на впливі цієї традиції на кантівське розрізнення аналітичного та синтетичного судження. Можливо в цьому впливі і слід шукати джерело певних непорозумінь у питанні розрізнення Кантом суджень на аналітичні та синтетичні, апріорні та апостеріорні.

Пропоную порівняти два фрагменти, перший взято у Канта, другий –  у Локка.  Кант: “Я могу сперва познать аналитически понятие тела через признаки протяженности, непроницаемости, формы и пр., которые мыслятся в этом понятии” [2, 37-38]. Локк: “ …пестик… ни у какого тела никогда не может отнять плотность, протяженность, форму или подвижность…. Названные качества я называю первоначальными или первичными …” [4, 184]. Не можна  звичайно не враховувати суттєвої відмінності у міркуваннях Канта і Локка. Так, Локк говорить про саме тіло та його первісні якості, Кант же говорить не про саме тіло, а про поняття тіла і відповідно про ознаки як предикати  поняття тіла, які, як він вважає, можна отримати цілком аналітично з самого поняття тіла. Однак все ж напрошуються певні аналогії між цими двома висловлюваннями.  Канта можна запитати: на основі чого він проводить межу між тим, що з необхідністю притаманно, приналежить поняттю і відповідно може бути аналітично отримано  лише з самого поняття, з одного боку, і тим, що не приналежить з необхідністю поняттю, зокрема поняттю тіла, з іншого боку. Кант можливо несвідомо приймає положення про первинні і вторинні якості. І тут ми не беремо до уваги ту обставину,  наскільки добре сам Кант був обізнаним з роботами Локка. Тут ми говоримо про вплив на Канта попередньої  традиції, яка могла впливати як безпосередньо через його ознайомлення з конкретними текстами, так і опосередковано цілим рядом інших шляхів. Кант в своєму розрізненні аналітичних і синтетичних суджень знаходився під впливом попередніх традицій, які заважали йому слідувати власній вихідній інтенції трансцендентального мислення. А звідси і всі ті непорозуміння, і навіть  неподоланні проблеми, які перед нами постають в разі якщо ми приймемо всі кантівські результати, які стосуються питання розрізнення суджень на аналітичні та синтетичні. І головний вплив попередньої традиції на Канта, як нам видається, полягає в тому, що Кант продовжує як і попередня традиція субстанціювати поняття, принаймні в їх невід’ємних ознаках. Для Канта такі ознаки виступають предикатами, які аналітично можна отримати з поняття. Проте чи можна субстанціювати суб’єкт аналітичного і синтетично-апріорного судження –  ось в чому питання, яке сам Кант не ставив мабуть в силу того, що він тут взагалі не бачив проблеми, яку вже не можна не побачити сьогодні. Характер суб’єкта аналітичного та синтетично-апріорного судження (поки що ми притримуємося кантівської термінології), з одного боку, і суб’єкта синтетично-апостеріорного судження, з другого боку, докорінно відрізняється.  В аналітичному та синтетично-апріорному суджені  на місці суб’єкта стоїть концепт, у синтетично-апостеріорному суджені на місці суб’єкта стоїть поняття, яке виражає предмет емпіричного досвіду, зокрема емпірично дане тіло. Можна сказати, що суб’єкт в аналітичному та синтетично-апріорному суджені, на відміну від суб’єкта синтетично-апостеріорного судження, не виконує функцію вираження, іншими словами суб’єкт не  вказує  на щось в емпіричному досвіді, тобто він не виконує функцію позначення чогось. В синтетично-апостеріорному судженні я одночасно позначаю щось через суб’єкт судження і виношу судження про це щось. Так я стверджую, що мій стіл – дерев’яний. Суб’єктом судження я позначив мій стіл, саме мій стіл, про який йде мова, і одночасно я виніс судження про нього за допомогою предиката судження. Власне таке позначення не є властивим ні аналітичному судженню, ні синтетично-апріорному судженню. За своєю природою вони є основоположеннями. Власне останню тезу ми розвинемо трохи пізніше.  Варто поки-що лише зазначити, що ми бачимо певну перспективу в подальшому  відмовитися від кантівського поділу суджень на три види: аналітично-апріорні, синтетично-апріорні та синтетично-апостеріорні, і залишити лише два останні. А це означає, що саме розрізнення суджень на аналітичні та синтетичні, принаймні в царині трансцендентальної логіки, втрачає сенс, і є вираженням кантівської непослідовності. До певної міри це може здатися навіть поверненням до дихотомії Лейбніца, з тією лише особливістю, що замість аналітичного і с/br/spanинт/spanетичного судження, ми пропонуємо синтетично-апріорні і синтетично-апостеріорні судження. Власне наша дихотомія не знімає головне кантівське питання трансцендентальної логіки (яка, з нашої точки зору, обов’язково передбачає трансцендентальну естетику), а саме питання: як можливі синтетичні апріорні судження?  Власне нам видається, що шукати відмінність між різними типами суджень слід в контексті з’ясування можливого значення їх істинності. Так скажімо, аналітичне судження в кантівському розумінні з необхідністю є істинним, його істинність не визначається емпіричними умовами. Те ж саме можна сказати і про синтетично-апріорні судження. А ось значення істинності синтетично-апостеріорних суджень  визначається  поміж іншим емпіричними умовами. Якщо аналітичні і синтетично-апріорні судження за визначенням не можуть бути хибними, то чи відповідає це розумінню судження як місця існування істини, а відповідно і хибності. Вони можуть бути лише істинними, і в силу саме своєї істинності вони набувають справжньої осмисленості. В такому розумінні даних суджень як з необхідністю істинних положень вони і розглядаються нами як основоположення. Отож, аналітичні і синтетично-апріорні судження є основоположеннями. Тому якщо ми і можемо проводити межу між ними, то  лише як межу між різними за характером основоположеннями. Аналітичні і синтетично-апріорні судження можуть бути протиставлені синтетично-апостеріорним судженням як основоположення положенням. Основоположення приймається в його істинності в силу того, що ми не можемо допустити дійсної протилежності тому, що ми висловлюємо в самому основоположенні.  Тут ми знову бачимо певну близькість нашої позиції і позиції Лейбніца, а саме положення щодо істин розуму і істин факту. Істинність аналітичних і синтетично-апріорних положень є дійсно істинами розуму, на відміну від істинності синтетично-апостеріорних суджень, які можуть містити в собі лише істини факту, виражати істинні факти. Істина факту допускає свою протилежність на відміну від істини розуму.

Підсумовуючи попереднє, зазначимо: в апріорних судженнях, навіть якщо ми допускаємо кантівське розрізнення їх на аналітичні та синтетичні, на місці суб’єкта виступає  концепт, який жодним чином не позначає чи не містить в собі нічого змістовного, яке можна було б вивести чи експлікувати з нього. Гадаю, що Кант своїм поясненням різниці між аналітичними та синтетичними судженнями залишався заручником родо-видового та, вибачте за вираз, об’ємно-змістовного мислення формальної логіки. Концепт, який виступає на місці апріорного судження, не є поняттям у звичному для нас розумінні, і він не містить в собі жодних придатних для експлікації предикатів. Тому звісно аналітичні судження не можуть бути роз’яснювальними судженнями. Власне вихідна інтенція міркувань Канта нам зрозуміла, вона нами підтримується,  проте підтримується лише вона сама, а не  результати, отримані Кантом. Інтенції кантівського мислення мали бути реалізовані в царині саме трансцендентальної логіки, однак і нажаль їх реалізація у Канта отримала місце саме в царині формальної логіки, від тотальної впливу якої він так ніколи і не звільнився. Кант побоявся слідувати інтенціям власного мислення, які відкрили людству шлях до царини трансцендентального мислення, можна навіть сказати трансцендентального досвіду. Канта спіткала доля Колумба в філософії, він відкрив по суті новий “континент” як нову царину філософського досвіду –  трансцендентального досвіду, і він навіть зробив більше від Колумба, давши цьому досвіду відповідну назву, позначивши його цариною трансцендентальної логіки. Кант всіх нас направив, він наш великий вчитель, проте він так і не наважився послідовно піти тим шляхом, який він нам вказав. 

Слідуючи вихідним інтенціям кантівського мислення, порівнюючи  наступну пару висловлювань: всі тіла є протяжними і всі тіла є важкими, ми можемо сказати, що в них на місці суб’єкта виступає  поняття тіла як такого, тобто на місці суб’єкта стоїть концепт. Іншими словами, Кант тут  мав би говорити і, по суті, він своєю втаємниченою мовою говорить все ж про трансцендентальні умови можливості пізнання, які власне і роблять для нас осмисленими положення:  всі тіла є протяжними, всі тіла є важкими. Але чи правий тоді Гільдебранд, який вважає, що для того, щоб зрозуміти важливість розрізнення між аналітичними і синтетичними судженнями, немає потреби приймати ще хоча б одне положення з вчення Канта. Гадаю, що зрозуміти важливість даного розрізнення, а воно в будь-якому разі важливе, означає зрозуміти його сутність, а тому  Гільдебранд у даному разі помиляється, оскільки розуміння суті розрізнення  аналітичних і синтетичних суджень передбачає не просто врахування якихось інших кантівських положень, таке розуміння передбачає врахування і власне розуміння самої природи трансцендентального дослідження, можна було б навіть сказати самої природи трансцендентального методу. А це означає, слідуючи Канту, виходити за межі кантівських текстів. В контексті останнього слід зазначити, що ряд моментів у самого Канта недостатньо експліцитно виражено. І тут потребується від дослідника певної рішучості самостійно пройти наступні кроки в міркуваннях, які можливо самим Кантом ще не були пройдені.

Є підстави вважати, що у Канта при виокремленні ним трьох видів судження: аналітичного, синтетично-апріорного та синтетично-апостеріорного, визначальними були його міркування, які лежали в площині формальної логіки. Саме поняття апріорного фактично не впливало на цей процес виокремлення Кантом трьох видів суджень. Так, ми бачимо, що у судженні: золото є жовтим металом, яке Кантом розглядається як аналітичне, ми не бачимо апріорного характеру, він нібито нівельований, відсутній. Тут діють інші чинники. Хоча сам Кант вважав, що аналітичні судження завжди апріорні і пов’язані з усвідомленням їх необхідності, однак таке бачення апріорного судження аж ніяк не узгоджується з самим характером судження: золото є жовтим металом, з нашої точки зору дане судження є синтетично-апостеріорним. Саме останні  по суті будучи описовими та спираючись на апріорний синтез, єдино визначальний в синтетично-апріорних судженнях, і є судженнями, які стосуються царини емпіричного досвіду в його фактичності. Та обставина, що золото є жовтим металом є все ж лише фактом, який не містить в собі жодним чином усвідомлення його необхідності. Цей факт виражає дійсність та можливість, проте аж ніяк не необхідність. Дійсність може говорити про можливість проте не про необхідність.

Будь-яке апріорне судження, навіть якщо ми продовжимо допускати поряд з синтетично-апріорними судженнями також аналітично-апріорні судження, тобто якщо ми приймемо позицію Канта, пов’язані з усвідомленням їх необхідності. Але навіть приймаючи кантівську позицію слід розуміти, що саме  апріорний характер аналітичних суджень визначає їх необхідність. І це є прийнятним і зрозумілим і в кантівській системі, адже певна категорія суджень визначається саме через їх апріорний характер як група так званих синтетично-апріорних суджень. Нам видається, що  синтетично-апріорні судження насамперед мають бути відокремленні від інших синтетичних суджень, а не від так званих аналітичних. Кант, будучи заручником певної (лейбніцевської) традиції, заходився навколо того, щоб відокремити синтетично-апріорні судження від аналітично-апріорних, і як нам видається не поставив питання про природу аналітично-апріорних суджень. Він прийняв наївно саму їх можливість, не запитуючи себе, а чи можливі вони в принципі. А якщо можливі, то власне в якому розумінні? Відкривши шлях до розуміння можливості синтетично-апріорних суджень, Кант, як нам видається, мав би відхилити групу так званих аналітично-апріорних суджень. В нашому розумінні, синтетично-апріорні судження є результатом переосмислення природи аналітичного судження в його апріорності. Результатом такого переосмислення постає синтетично-апріорне судження. Іншими словами, послідовне переосмислення того, що ми вважали аналітичним, на перевірку виявляється синтетичним, проте з апріорним характером, тому воно і може бути протиставлено синтетично-апостеріорному судженню, як апріорне судження – емпіричному судженню. То ж ми пропонуємо повернутися до старого двохчленного поділу, проте в такому поділі ми вже маємо переосмислення першого члена.  Прийняття  чи не прийняття нашої пропозиції має визначатися не тим, наскільки ми зможемо підтвердити її нашими посиланнями на інші тексти. Прийнятність нашої пропозиції має визначатися тим наскільки вона усуває ті непорозумінні, які були породженні кантівським поділом, та доповнює і розвиває класичний двохподільний підхід до класифікації суджень. Нашим баченням ми повною мірою завдячуємо саме Канту, хоча може здатися, що ми його заперечуємо. Кант дозволив нам побачити не лише можливість синтетично-апріорного судження, але й дозволив нам  побачити так зване аналітичне судження все ж як синтетично-апріорне. Власне в самого Канта та його послідовників ми бачимо більш-менш виражену тенденцію до запропонованого нами бачення, проте ця тенденція так і не знайшла свого логічного завершення. Кант зупинився на півдороги в своїй класифікації. Проте в чому ми бачимо такі натяки на запропонований нами поділ як у самого Канта, так і в його послідовників. Насамперед, можна розглянути тезу: “аналітичне судження передбачає синтетичне”, яка вкорінена в кантівське положення, згідно якого аналіз завжди передбачає синтез. Дійсно це так, бо на перевірку будь-яке так зване аналітичне судження виявляється синтетичним. І коли ми те чи інше по суті синтетичне судження називаємо аналітичним, то ми це можемо робити лише умовно. І тому лише умовно судження: золото є жовтим металом ми можемо називати аналітичним, проте аж ніяк не апріорним. Але така умовність припущення аналітичних суджень лежить поза площиною трансцендентальної логіки. Трансцендентальна логіка не допускає подібних умовностей та припущень. Таке припущення аналітичних суджень лежить в площині міркувань здорового глузду, а не трансцендентальної рефлексії. В межах здорового глузду я можу стверджувати, що якщо я маю вже певне поняття, наприклад, поняття золота, то мені немає потреби вдаватися до досвідної перевірки тієї обставини чи є золото жовтим металом чи ні, проте до чого тут філософська рефлексія. Нам видається, що багато сучасних філософів є загіпнотизовані постаттю Канта і не бачать очевидних речей. Хоча є і інший вид  засліплення Кантом, коли Канта понад усе бажають заперечити. По суті Кант, відкривши можливість синтетично-апріорних суджень та не відкидаючи аналітичних, тим самим порушив єдність підходу, у Канта кілька чинників почали визначати таку класифікацію. То були  як чинники, які лежали  в царині формальної логіки, так і чинники, які вже лежали в царині трансцендентальної логіки. Дивне поєднання цих чинників зробило можливим для Канта поділ, який дав три види суджень. Ми ж стверджуємо, що між судженнями аналітичними та синтетично-апріорними лежить строга диз’юнкція, яка передбачає або  визнання можливості аналітичних суджень або  визнання можливості синтетично-апріорних суджень. Іншими словами, якщо синтетично-апріорне судження є результатом переосмислення природи так званого аналітичного судження, то такі два види суджень не можуть поставати в одній класифікації на одному і тому ж рівні, тобто   предмет переосмислення і результат переосмислення мають належати до різних рівнів. 

Література

1.    Гильдебранд Д. Что такое философия? – СПб.: Алетейя, 1997.

2.    Кант И. Критика чистого разума. – СПб.: Тайм-Аут, 1993.

3.    Кант І. Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука. – К.: ППС-2002, 2005. – С.14.

4.    Локк Д. Опыт о человеческом разумении // Д. Локк: Соч. в 3-х томах. – М.: Мысль, 1985. – Т.1. – С.184.

5.    Cramer Konrad. Die Einleitung (A1/B1 – A16/B30). 3.3. Textkommentar. 3.3.1. Analytische und synthetische Urteile. // Immanuel Kant, Kritik der reinen Vernunft/ hrsg. von Georg Mohr und Markus Willaschek. – Berlin: Akad. Verl., 1998. –  S.72.

6.    Patzig G.  Immanuel Kant: Wie sind synthetischen Urteile a priori möglich? // J. Speck (Hrsg.), Grundprobleme der großen Philosophen. Pholosophie der Neuzeit II. Göttingen, 1976. – S.20.