Реабілітація метафізики та власне метафізичного способу мислення залишається на сьогоднішній день одним з найактуальніших та найнагальніших завдань для багатьох європейських філософів. В даній статті здійснюється спроба посильно долучитися до такої реабілітації шляхом прояснення визначальної для долі метафізики проблеми обґрунтування повноти таблиці категорій. На початку поміркуємо над тим, що таке метафізика? Відповідь на це питання намагалися дати багато філософів, хоча б в силу того, що філософія передбачає осмислення себе саме як метафізики. Саме питання про можливість філософії то є, насамперед, питання про можливість метафізики. Філософ повинен мати метафізичний склад розуму навіть в своєму прагненні, а швидше квазі-прагненні, подолати метафізику.

Якщо філософія як метафізика є неможливою, то вона стає або інтелектуальною грою в різних варіаціях, або перетворюється на зібрання кумедних творів, мало кому насправді зрозумілих.

Але якщо ми наполягаємо на тому, що філософія все ж можлива саме як метафізика, то разом з тим ми маємо дати відповідь на питання: як метафізика можлива, в якій формі? Кант свого часу запитував про можливість метафізики як науки. Звісно, Кант вірив в таку можливість. Не дарма ж він у 1791 році працює над роботою про успіхи, які здійснила метафізика з часів Лейбніца та Вольфа. І відповідно беручись за таку роботу, Кант мав визнавати, що успіхи метафізики були і за часів Лейбніца та Вольфа. Тобто метафізика в принципі може мати успіхи, відповідно вона можлива.

Чому взагалі метафізика може розраховувати на якісь успіхи? Успіхи в метафізиці можливі в силу того, що метафізика досягає усвідомлення будь-чого на шляху прояснення самої себе. Власне, запитуючи (про) світ, метафізика запитує про свою можливість запитувати (про) світ. Світ то не є якийсь фрагмент, уламок чогось. Світ завжди ціле. Бачити світ як щось цілісне означає бачити його метафізично. Світ не можна побачити в якомусь його фрагменті, його частині. Світ не має частин. Світ – то не святковий пиріг. Орієнтуватися у світі не означає орієнтуватися в його частинах. ”Метафізичне бачення” не є якимось художньо-образним баченням. Власне, метафізик нічого не бачить в звичному для нас розумінні, він взагалі може бути сліпим; фізична сліпота не є перешкодою для метафізика. Метафізичне бачення швидше є здатністю в певний спосіб мислити світ, саме мислити світ, а не мислити про світ. Світ не є предметним для мене як суб’єкта пізнання. Я можу мислити про річ, яка знаходиться ось тут переді мною. Наприклад, мій стіл, за яким я сиджу. Я мислю про нього. Мій стіл є дерев’яним, великим та ще якимось. Я мислю про нього. Про світ я мислити не можу. Проте я можу мислити світ. Мислити про світ означало б зробити його предметом, а це неможливо. Квазі-предметність і предметність – не одне і те ж. Так само як любов і нібито любов – не одне і те ж. Так само я не можу мислити про категорію, проте можу мислити категорію. Мислити вже само по собі означає мислити категорію, проте не мислити про категорію. Коли я мислю, то моє мислення є категоріальним. При цьому категорія ніколи не може стати предметом мого мислення, тобто мислячи категорію, я не мислю про категорію. Моє мислення світу не є мисленням про світ. Це щось подібне до того, як бути космополітом; бути космополітом не означає мислити про світ як такий, це лише означає бути людиною світу, космосу. Тобто космополіт має мислити як людина світу, громадянин космосу. Так само бути віруючою людиною не означає постійно мислити про Бога. Бог не предмет, про який я можу мислити. Проте бути віруючим означає мислити Бога, даючи відповідь на виклики свого життя. Мислити про Бога означає його боятися, мислити Бога означає його любити. Можна було б навіть сказати, порушуючи будь-які стилістичні вимоги, не стільки мислити Бога, скільки мислити Богом. При цьому ні світ, ні Бог звісно не є категоріями. Коли я мислю, то я «чіпляюся» за категорії, так само я «чіпляюся» за світ та за Бога. Мислячи світ, я вже перебуваю в ньому, перебуваючи в світі, я не можу зробити його своїм предметом. Разом з тим, я не є частиною світу. Я є сам світ, лише так я можу мислити світ. Слово "я" тут не слід розуміти як емпіричне я, моє я. Мова йде про трансцендентальне я.

Людина не пізнає світ, вона його мислить в будь-який момент. Пізнавати світ означало б його конструювати, проте немає потреби в такому конструюванні, бо світ завжди вже є для мене, він не потребує того, щоб його дошукувалися. Людина завжди бачить світ в його повноті для неї. Така здатність бачити і є метафізичною здатністю людини. Метафізичне бачення є саме здатністю людини як такої, а не здібністю окремих індивідів, які гордовито називають себе філософами. Людина за своїм покликанням є метафізиком, проте вона звісно далеко не завжди дослуховується до свого покликання. Звісно, питання покликання передбачає врахування як того, кого кличуть, так і врахування того, хто чи що кличе. Метафізику кличе світ. Ця думка в філософії була виражена також в інший спосіб: філософія починається з подиву.

А що ж нас має дивувати, викликати подив? Гайдеггер запитує: чому взагалі щось є? Не беручи до уваги певну маніакальність цього питання, зазначимо, що питання метафізики не в тому, чому щось є взагалі, а в тому чому воно є саме таким, яким воно є для мене. А для кого ж ще?! При цьому для мене не як якогось конкретного суб’єкта пізнання, а для мене як суб’єкта пізнання як такого. Кант би сказав трансцендентального суб’єкта.

Мене як людину має дивувати світ, за який я постійно «чіпляюся». Не даремно ж Канта так цікавила антиномія щодо конечності та безкінечності світу. Канта мав «чіпляти» світ. Для підтвердження цього варто лише подивитися на початок його дисертації 1770 року. Світ «чіпляє» метафізика як і будь-яку іншу людину, інша справа, що метафізик прагне порозуміння зі світом, а відповідно з самим собою, трішки більше, наполегливіше та впертіше ніж інші люди. Отож, метафізик такий собі упертюх! Світ, який нас «чіпляє», є категоріальним, він є не просто категоріальним, а є саме системно-категоріальним, саме в силу своєї системної категоріальності світ і може нас «чіпляти». Якщо б він не був системно-категоріальним, то ми б, як «сліпі» немовлята, не здатні були б дивуватися і відповідно бути метафізиками.

Метафізика завжди мала претензію бути своєрідною конституцією нашого знання (розуму) взагалі. Конституція, будучи певною системою, має відповідати вимозі повноти своїх принципів. Конституція і є системою принципів; система принципів неможлива, якщо вона не забезпечує повноти принципів. Якщо між людьми в правовому суспільстві виникає суперечка щодо того чи іншого питання, то конституція як повна система принципів має слугувати їм своєрідним орієнтиром та суддею. Якщо конституція неповна, то на ряд питань поставлених до неї вона не дасть відповіді і втратить свою здатність бути орієнтиром та суддею. Але тоді постає питання: чи є вона конституцією? В цьому ж контексті можна було б поставити питання: а чи можна домовлятися про конституцію? Чи можна шукати консенсус щодо конституції? Ми гадаємо, що ні.

Метафізика хоче бути орієнтиром. Але чи має вона на це право? Рефлексія в метафізиці щодо повноти її принципів є рефлексією щодо її претензії бути орієнтиром в нашому знанні. Природна схильність людини до метафізики може бути пояснена постійним прагненням людини мати чіткі орієнтири в житті, а відповідно відшукати конституцію. Але відшукати конституцію і домовлятися щодо неї далеко не одне і те ж. Конституція або є, або ні. Про неї не можна домовитися, проте її можна виявити, відкрити. Відкриваючи її, мають визначатися нею, а не визначати її. Спроба домовитися щодо конституції то є спроба визначати конституцію – безперспективна і аморальна справа.

Метафізика, виступаючи в своїй претензії на конституцію нашого знання, має підтвердити цю свою претензію шляхом обґрунтування системи принципів. Таке обґрунтування може (має) постати у формі обґрунтування повноти таблиці категорій. Якщо метафізика не здатна дати таке обґрунтування, то всі її претензії на конститутивність є марними.

В історико-філософському плані ми можемо послатися на філософський досвід Канта, який взагалі майже у всіх своїх творах критичного періоду за своєрідну конституцію (каркас) мав таблицю категорій, особливо рельєфно це проступає в його «Метафізичних началах природознавства». Сьогодні для багатьох є зрозумілим, що Кант в своєму критичному періоді творчості прагнув не стільки зруйнувати стару метафізику, скільки обґрунтувати можливість нової. Можна посперечатися, наскільки це йому вдалося, і в чому таке прагнення власне реалізувалося. Можливо, дійсно, у Канта ми маємо лише нове обґрунтування метафізики? Чи можливо, дійсно, як свого часу зазначив Макс Вундт, у Канта має місце не нове обґрунтування метафізики, а обґрунтування нової метафізики [4, с.376]. Проте ми можемо не сумніватися в тому, що Кант як один з головних своїх здобутків на цьому шляху розглядав обґрунтування повноти таблиці категорій. І саме така таблиця лягла в основу його власне вже метафізичного проекту, яскравий зразок якого ми саме бачимо в «Метафізичних началах природознавства». Сама структура вказаної роботи чітко відповідає кантовій таблиці категорій.

Обґрунтування повноти таблиці категорій стало найсуттєвішим кроком на шляху рефлексії метафізики щодо самої себе та власне своєї можливості бути конституцією нашого знання. Саме кантове питання: чи можлива метафізика як наука? я б сформулював наступним чином: чи може метафізика бути конституцією нашого знання? Справжня потреба в метафізиці може мати місце, якщо на останнє питання буде дана позитивна відповідь.

Отож, питання про можливість метафізики лежить у площині питання про повноту таблиці категорій. Така повнота, насамперед, передбачає можливість обґрунтування самої повноти вихідних принципів. Для нас проблема повноти таблиці категорій є визначальною для долі самої метафізики. Проте наші колеги-опоненти можуть нас запитати, а чи не є проблема, сформульована нами, сумнівною? Чи взагалі не позбавлено сенсу говорити про певну систему категорій, яка має описати світ, який є для нас безкінечним, і тому, як висловлюється Книгін, будь-яка завершена система завжди буде сумнівною [3, с.28]. В таких питаннях ми бачимо упередженість та поспішність, викликані певною, як би сказав Гуссерль, природною настановою. Саме судження: світ є для нас безкінечним, і є саме результатом такої настанови. Світ не є для нас якимось, бо бути якимось означало б бути предметом поряд з іншими предметами. Те, що світ є категоріальним, не означає, що він якийсь. Тобто, сам спосіб буття світу та речей не є подібним. Говорити про світ як безкінечний означало б підміняти поняття "простір" поняттям "світ" та фактично ототожнювати їх. Можна коректно говорити про безкінечність чи конечність простору, проте не світу. Власне вже у відповідній кантовій антиномії ми бачимо певну некоректність міркувань і джерело подальших, як нам видається, хибних спекуляцій щодо даного питання. Говорячи, що світ є категоріальним і разом з тим безкінечним, і головне пов’язуючи їх в аргументації та в контраргументації, ми нібито ходимо по колу, переходячи з одного рівня на інший. Безкінечність світу, при всій некоректності самого цього висловлювання, навіть за умови його прийняття, не означає невизначену велику кількість можливих категорій, бо категорії не висловлюються про світ, вони є умовою будь-яких висловлювань. І від того, говоримо ми про безкінечність чи конечність світу, умови висловлювання про світ не змінюються, їх не стає більше чи менше. Категорії є не стільки родами сущого, скільки умовами можливості будь-яких висловлювань про суще. Отож, категорії не описують світ, а відповідно вищенаведений аргумент, вірніше контраргумент, проти можливої повноти системи (таблиці) категорій, який ґрунтується на можливій ”безкінечності світу”, не є прийнятним. Наші міркування слід також розуміти в контексті того, що ми виходимо з поняття світу як трансцендентальної ідеї, ідеї розуму в кантівському розумінні; його можлива квазі-пердметність все ж не робить світ предметом, який ми можемо конституювати. Світ не конституюється як предмет. Разом з тим, сам світ не є безкінечністю можливостей. До старої дискусії про можливі світи ми тут лише додамо те, що можливі світи можуть конструюватися лише як теоретичні моделі, однак вже сама та обставина, що такі світи конструюються, вказує на те, що такі моделі не можуть бути, за самим своїм визначенням, світами. Світ – один, єдиний, та й він, як вже вище зазначалося, не є безкінечністю можливостей. Звісно, подібні міркування для когось видадуться неромантичними, для когось просто догматичними. Проте тут ми можемо попрохати можливого читача про неупередженість та певну уважність до наших міркувань. Єдине, що ми могли б тут додати в даному контексті, буде теза: світ є єдиною перспективою нашого досвіду.

Будь-який мій досвід у світі, то є досвід конституювання; звісно, конституювання не самого світу, а конституювання у світі. Конституювання як таке передбачає конституцію як умову будь-якого конституювання. Так конституювання у царині геометрії – доведення теорем, тощо – неможливе без геометричної конституції – системи аксіом. Конституювання у досвіді завжди вказує на свою конституцію, без останньої конституювання було б неможливим. Разом з тим, не слід плутати конституцію і конституювання, як то часто має місце щодо Канта. У трансцендентальній теорії предметного досвіду Канта недостатньо чітко ще розрізняють рівень конституції та рівень конституювання. Тобто мова йде про розрізнення конституювання як певного процесу та конституції як регіону закономірності та вихідного регіону конституювання. Нам навіть видається, що значення конституції у Канта є значно більшим ніж значення конституювання. У філософії Канта недооцінюють її статичний пласт, саму її статичність, за яку подекуди йому дорікають, зокрема в царині його практичної філософії. Дійсно, особлива статичність кантівської трансцендентальної філософії добре стає помітною у його практичній філософії, а саме етиці Канта. Яскравим прикладом цього слугує категоричний імператив у Канта. Взагалі це співставлення конституції і конституювання можна було б співставити як співіснування у кантовій філософії статичного (платоно-арістотелівського) та динамічного (ньютоно-галілейського ) контекстів, пластів. Ці пласти легко сплутати. Конституція і конституювання відповідають за різні функції. Так, конституція в предметному досвіді забезпечує необхідність і обґрунтованість останнього, а конституювання забезпечує розвиток у досвіді. Саме конституювання в трансцендентальній філософії не може братися як процес без врахування поняття конституції.

Конституювання не є творенням чогось як нового, це швидше певна зреалізація вихідних положень, яка власне і підтверджує вихідне законодавство, яке лежить в основі будь-якого предметного досвіду. Так, аксіоми зреалізовуються в ході доведення теорем, тому ми говоримо, що аксіоми складають своєрідну конституцію для геометрії; саме доведення теорем ми можемо порівняти з конституюванням. Аксіоми як елементи геометричної конституції не конституюються, вони лише зреалізовуються в ході доведення. Стосовно аксіом має місце не доведення, а своєрідна, назвемо її умовно, геометрична дедукція. Саме конституювання в геометрії, у формі доведення теорем, є умовою можливості такої дедукції, проте таке конституювання вже передбачає відповідну конституцію, дедукція якої стає можливою дякуючи вже конституюванню. Ми робимо висновок: конституювання не є можливим без конституції, на яку воно спирається.

Підтвердження цьому, в контексті кантової філософії та зокрема його творів, ми можемо знайти як в ”Критиці чистого розуму”, так і в ”Критиці практичного розуму”. В ”Критиці чистого розуму” це знаходить своє вираження в передуванні трансцендентальній дедукції категорій метафізичної дедукції категорій; тобто трансцендентальна дедукція передбачає метафізичну. В ”Критиці практичного розуму” підтвердження цього ми можемо шукати в тій обставині, що для Канта врахування наслідку дії є незрівнянно менш вагомим, ніж врахування самого обґрунтування дії, яке для суб’єкта етичного вчинку визначається категорично, імперативно, можна сказати, визначається конституцією. Значення має не стільки результат даної дії, скільки сама можливість збереження загальної конституції людства. Окремі дії людини мають забезпечувати таке збереження конституції, а не руйнувати її.

Визначення конституювання конституцією, визнання домінування останньої над першою є нічим іншим як послідовним проведенням тези про визначення суб’єкта знання і діяльності структурою його досвіду. Конституція – це регіон законодавства щодо досвіду суб’єкта досвіду. Конституція – це сама структура досвіду суб’єкта, яку сам суб’єкт не може ні подолати, ні змінити. Метафізика як така можлива за умови визнання останнього. Трансцендентальна філософія Канта, яка, як ми вважаємо, прагнула потенційно обґрунтувати таке значення конституції, тим самим обґрунтовувала можливість метафізика як науки, яка предметно звернена до такої конституції. При цьому ще раз підкреслимо, що під такою конституцією ми розуміємо ніщо інше як таблицю (систему) категорій. Головна вимога до конституції є її повнота. В нашому контексті ми можемо сказати, що головною проблемою метафізики є проблема повноти таблиці категорій. Також ми можемо дати відповідь на питання: як можлива метафізика? Метафізика можлива лише у формі осмислення загальної конституції людства. Всі метафізичні питання є лише способом такого осмислення і цілком мають бути йому підпорядковані.

Чи можливий аналіз категорій і категоріальної будови поза відповіддю на питання щодо повноти таблиці категорій? Сам аналіз категорій звісно можливий, проте поза контекстом зазначеного питання такий аналіз втрачає характер радикального прояснення природи категорій та буде половинчастим. Вчення про категорії без відповіді на питання щодо повноти таблиці категорій власне втрачає будь-який по-справжньому метафізичний характер, та при цьому втрачається сама перспектива такого вчення. Відмова від відповіді на дане питання, з нашої точки зору, є просто нерозумінням самої суті та природи категорії як такої. Відмова від даної проблеми є зворотним боком того розуміння, згідно якого категорій може бути невизначено велика кількість.

Звісно, сама наша позиція також може наразитися на ряд закидів, поміж якими чільне місце займуть наступні зауваження. Кожна феноменальна область має свої власні незамінні категорії, а самі категорії доволі різноманітні. Сама ж спроба досягти єдиного аспекту системи через підведення певної категоріальної групи є насилуванням інших областей. Тобто сама таблиця категорій може розглядатися як таке собі прокрустове ложе. Гадаю, що в цих зауваженнях обізнаний читач легко впізнає міркування Миколи Гартмана. Як варіант останнього зауваження можна почути наступний закид, яким наполягають на тому, що спроба дати таблицю (систему) категорій є лише проявом чи схильністю до побудов систем. Отже, можуть сказати, що спроба побудувати повну таблицю категорій є не спробою вирішити реальну проблему, а лише схильністю до системотворення. Ніцше в одному з своїх пасажів навіть висловлює щось на кшталт того, що схильність до систем, то є ознакою браку совісті.

Не порівнюючи в жодному разі таблиці категорій з ”Періодичною системою хімічних елементів” Менделєєва, а щонайбільше розраховуючи лише на певні аналогії з нею, при цьому доволі умовні, ми запитаємо себе: чи не було прагнення Менделєєва, дати таку систему, лише виявом людської схильності до системотворення? Але даючи відповідь на це питання, ми вже маємо попередньо відповісти на інше питання: чи передбачає хімічний елемент систему хімічних елементів, звісно, якщо ми розглядаємо такий елемент в контексті його пізнання, а саме його як елемента певної теоретичної конструкції? Напевно, що так. Звісно, що система хімічних елементів не гарантує її повноти. Сама ця обставина і не лише вона змушує нас бути обережними щодо будь-яких подальших аналогій.

Для нас різниця науково-природничого дослідження та метафізичного саме і полягає в розумінні того, що досягнення системи в першому випадку не веде до повноти системи, тоді як в другому випадку є підстави розраховувати на повноту системи. Чи не є метафізичне мислення як таке в своїй інтенції системним? Саме системним, а не систематичним. Для нас мислити системно означає розуміти зв'язок отриманих результатів, мислити систематично – наперед упереджуватися розумінням вже отриманого результату чи розумінням того, яким ми хочемо його бачити. В зв’язку з цим ми могли б солідаризуватися з подібними міркуваннями Миколи Гартмана, звісно тут слід враховувати всі ті серйозні, більш того кардинально нездолані, відмінності, які мають місце між нашою позицією та позицією Гартмана.

Зауваження ж, яке наголошує на тому, що кожна феноменальна область має свої категорії, може бути нейтралізовано наступним міркуванням: кожна феноменальна область має не свої особливі категорії, а лише певні концепти, які як такі передбачають вже систему категорій. Система категорій має значення без виключення для будь-якої окремої феноменальної області, проте не вона робить можливою таку область в її відмінності від інших феноменальних областей. Ця відмінність має відшукуватися у відмінності концептів, які і визначають особливість тієї чи іншої області. Власне вищезазначене зауваження щодо можливості побудови повної таблиці категорії, з нашої точки зору, ґрунтується на змішуванні категорій, як умов можливості мислення взагалі, та концептів, як структурних елементів окремих регіонів людського досвіду.

Так, причинність, субстанція – категорії; матерія, рух, сила – концепти. Концепт передбачає категорію для свого конституювання, категорія передбачає іншу категорію для конституювання чогось, зокрема і концепту. Концепт виступає ядром певної теорії, зокрема теорії в царині природо-математичних чи гуманітарних дисциплін. Власне вчення про категорії поміж іншого має показати ту різницю, яка має місце між категорією та іншими конструктивними елементами структури нашого досвіду.

Отож, для нас є беззаперечним, що різні феноменальні області мають різні концепти, і що концепти однієї області не можуть бути поширені на інші області. Разом з тим всі феноменальні області мають єдину таблицю категорій як своє загальне законодавство, свою конституцію, яка власне і забезпечує єдність людського досвіду та зокрема зв'язок між окремими феноменальними областями. В разі відсутності такої єдиної для всіх феноменальних областей конституції незрозуміло було б, за рахунок чого забезпечується зв'язок між окремими феноменальними областями.

Метафізика в своєму прагненні дати таку загальну конституцію людства отримала підтримку від трансцендентальної філософії Канта. ”Трансцендентальна філософія має перевагу, а також обов’язок, відшукати свої поняття згідно одного принципу, оскільки вони виникають чистими і ні з чим не змішаними із розсудку як абсолютної єдності, вони повинні бути пов’язані між собою яким-небудь поняттям або ідеєю. Цей зв'язок дає нам правило, згідно якого місце будь-якого чистого розсудкового поняття та повноту сукупності таких понять можна визначити a priori ” [1, с.76].

Цим своїм положенням Кант визначив відношення своєї трансцендентальної філософії до можливої, майбутньої метафізики. Трансцендентальна філософія має виступати своєрідним ядром останньої. Кант міг би сказати: якщо трансцендентальна філософія здатна обґрунтувати у вказаному контексті метафізику, а відповідно стати її ядром, то метафізика стає можливою. Кант підкреслює, що метафізика як основоположна наука повинна володіти певною завершеністю. Ця завершеність і має спиратися на повноту таблиці категорій. Сама ж повнота має бути гарантована тим, що ”розсудок… має справу тільки з самим собою та своїми формами”. Категорії не можуть примножуватися саме в силу останнього. Форми розсудку не можуть збільшуватися. Отож, кантівське розуміння як самої метафізики, так і зокрема визнання її можливості, ґрунтується на визнанні Кантом можливості дати чи отримати повну таблицю категорій. При цьому сама таблиця категорій, як зазначає Кант в передмові до ”Метафізичних начал природознавства” виступає схемою, яка забезпечує повноту метафізичної системи [2, с.63]. Правда при цьому не можна не звернути увагу на ту обставину, що Кант у вказаному положенні має на увазі або саме метафізичну систему природи взагалі, або метафізичну систему тілесної природи зокрема.

Наш акцент на понятті системи у Канта є невипадковим. Саме становлення трансцендентальної філософії пов’язано з переосмисленням Кантом поняття "система". Під впливом роботи Норберта Хінске, присвяченої корпусу логічних робіт Канта, ми можемо сказати: кантівський шлях до трансцендентальної філософії то є, крім іншого, і шлях до нового розуміння поняття ”система”, яке як пориває, з одного боку, з вольфівським поняттям системи, так і продовжує зберігати зв'язок з ним. Сама наша увага до становлення поняття ”система” у трансцендентальній філософії Канта обумовлена тим, що ми вважаємо, що саме кантівський проект трансцендентальної філософії і відкрив шлях до обґрунтування повноти таблиці (системи) категорій. А власне останнє розуміється нами як вирішальний крок у справі обґрунтування можливості метафізики.

Література

1. Кант И. Критика чистого разума. – Спб.: Тайм-Аут, 1993.
2.Кант И. Метафизические начала естествознания // Кант И. – Сочинения В шести томах. – М.: Мысль, 1966. – Т.6.
3. Книгин А.Н. Учение о категориях. – Томск, 2002.
4.Wundt M. Kant als Metaphysiker. – Stuttgart, 1924.